— Дякую вам, пані вчителько, — пробелькотіла я, — до побачення.
Але Олів’єро затримала мене, взявши за руку вище ліктя.
— Не марнуй свій час на того, — кивнула вона у бік Пасквале, який чекав на мене, — він всього лише муляр, нічого путнього з нього не вийде. До того ж він із неблагополучної сім’ї, у нього батько — комуніст, що вбив дона Акілле. Щоб я тебе більше з ним не бачила! Він теж, напевне, комуніст, як і його батько.
Я кивнула і пішла, навіть не глянувши у бік Пасквале, який спочатку оторопіло потоптався на місці, а потім я, на своє задоволення, почула, що він іде за мною кроків за десять. Він був не дуже гарний, але і я теж вже не була вродливою. У нього було дуже кучеряве чорне волосся, смаглява від природи і від спекотного сонця шкіра, великий рот, і він був сином убивці, а можливо — ще й комуністом.
Те слово «комуніст» крутилося в мене в голові. Воно не мало для мене якогось особливого значення, але вчителька відразу надала йому негативного відтінку. Комуніст, комуніст, комуніст. У цьому було щось привабливе. Комуніст і син убивці.
Тим часом, щойно ми завернули за ріг вулиці, Пасквале наздогнав мене. Ми разом, сміючись, дійшли до мого дому, що був уже недалеко, і домовилися зустрітися наступного дня, щоб піти до чоботарської майстерні і віднести книги Лілі та Ріно. Перед тим як попрощатися, Пасквале сказав, що у неділю він, його сестра та всі охочі збираються у Джильйоли, щоб вчитися танцювати. Він запитав, чи не хотіла б і я прийти, можливо, разом з Лілою. Я так і завмерла з відкритим ротом. Було ясно, що моя мати нізащо б мене не пустила. Але врешті відповіла: «Добре, я подумаю». На прощання він протягнув мені руку, а я, незвична до таких жестів, дещо завагалася, потім ледве торкнулася його сильної, загрубілої руки і відразу ж висмикнула з неї свою.
— Ти так і працюєш муляром? — запитала в нього, хоча й так знала відповідь.
— Так.
— І ти комуніст?
Він здивовано зиркнув на мене:
— Так.
— І їздиш провідувати батька у в’язниці в Поджореале?
Пасквале враз посерйознішав:
— Коли маю час.
— Чао!
— Чао!
Того ж дня після обіду вчителька Олів’єро з’явилася в мене вдома без попередження, чим викликала неймовірну тривогу у батька і роздратованість у матері. Вона змусила їх обох пообіцяти, що мене запишуть до найближчого ліцею з класичною програмою навчання. Сказала, що сама знайде всі необхідні підручники. Потім заявила батькові, суворо дивлячись на мене, що бачила мене саму з Пасквале Пелузо — у далеко не найкращому товаристві для тієї, на кого покладають великі сподівання.
Мої батьки не посміли їй заперечувати. Більше того, вони урочисто пообіцяли, що пошлють мене до четвертої гімназії, і потім батько суворо сказав мені: «Ленý, щоб навіть не сміла більше розмовляти з Пасквале Пелузо!» Перед тим як попрощатися, вчителька запитала в мене про Лілу, знову-таки у присутності моїх батьків. Я відповіла, що вона допомагала батькові й братові у майстерні, тримала у порядку рахунки та крамницю. Олів’єро зневажливо скривилася і запитала:
— Вона знає, що в тебе з латинської «дев’ять»?
Я кивнула.
— Скажи їй, що тепер ти вчитимеш ще й грецьку. Скажи!
Вона церемонно розпрощалася з моїми батьками і пішла.
— Ця дівчина, — сказала вона на прощання, — подарує нам немало приводів для втіхи.
Того самого вечора, у той час, як мати розлючено бурчала, що тепер вони змушені послати мене до школи для багатіїв, інакше Олів’єро їх поїдом їстиме і наставить хтозна скільки поганих оцінок малій Елізі, щоб поплатитися; у той час, як батько — немов основна проблема полягала саме в тому — погрожував мені попереламувати ноги, якщо дізнається, що я ще хоч раз розмовляла наодинці з Пасквале Пелузо, почувся гучний, пронизливий крик Ади, доньки Меліни, яка кликала на допомогу.
Ми всі кинулися до вікна — у дворі була страшна колотнеча. Виявилося, що у Меліни, яка взагалі-то після переїзду Сарраторе поводилася добре (звичайно, вона була трохи сумною, неуважною, але в цілому дивних вибриків стало менше: хіба що могла співати вголос, коли мила сходи у будинках, або вилити з відра брудну після миття воду, не дивлячись, чи немає перехожих); так от, у Меліни трапився новий приступ схибленості, щось на кшталт щасливого божевілля. Вона сміялася, плигала на ліжку вдома, задирала спідницю, показуючи переляканим дітям свої худі ноги й труси. Усе це моя мати зрозуміла з розмов інших жінок, які теж виглядали і спостерігали за сценою з відчинених вікон. Я бачила, що Нунція Черулло та Ліла вибігли на вулицю, щоб вияснити, що відбувається, і собі спробувала прокрастися до дверей і піти до них, але мати мене зупинила. Вона зібрала волосся і своєю кульгавою ходою пішла сама з’ясувати, у чому справа.