Коли вона повернулася, то була дуже обурена. Хтось приніс Меліні книжку. Книжку, так, книжку. Їй, що в кращому випадку провчилася у початковій школі не більше двох років і за все своє життя не прочитала жодної. На обкладинці тієї книжки було вказано ім’я автора: Донато Сарраторе. А на першій сторінці ручкою була написана присвята Меліні, до того ж червоним чорнилом були помічені ті вірші, які він написав для неї.
Мати, коли почула про цю витівку, лаяла залізничника-поета на чому світ стоїть. Вона казала, що було б добре, якби знайшовся такий чоловік, який розтрощив би тому гадові його дурну головешку. Ми всю ніч слухали, як Меліна співала від щастя, чули голоси її дітей, особливо Антоніо та Ади, що намагалися вгамувати її, але марно.
Що стосується мене, я не могла нарадуватися. За один день на мене звернув увагу такий загадковий хлопець, як Пасквале, переді мною розчинилися двері нової школи, і я дізналася, що чоловік, який зовсім недавно жив у нашому будинку, видав книжку. Останнє доводило правоту Ліли: таке могло статися і з нами. Звичайно, вона вже давно про це забула й думати, а от я, — якщо справді вчитимуся у цій новій складній школі, що називалася гімназією, окрилена коханням до Пасквале, — могла б і написати одну, як то зробив Сарраторе. Хто знає, якщо все буде добре, то я можу стати багатою раніше за Лілу, з усіма її малюнками черевиків та взуттєвою фабрикою.
Наступного дня я нишком пішла на зустріч з Пасквале Пелузо. Він прибіг захеканий, у робочому одязі, спітнілий, з ніг до голови у білих вапняних бризках. По дорозі я розповіла йому про Донато та Меліну. Сказала, що останні події свідчать про те, що Меліна не була божевільною, а Донато справді був у неї закоханий і все ще її кохав. Та вже в ту мить, коли я говорила, а Пасквале зі мною погоджувався, виказуючи неабияке розуміння у питаннях кохання, я усвідомила про себе, що з усієї цієї історії найбільше мене хвилювало те, що Донато Сарраторе все-таки видав книжку. Той залізничник став автором книги, яку вчитель Ферраро міг би запросто тримати у своїй бібліотеці і видавати читачам. «Отже, — сказала я Пасквале, — ми всі були знайомі не зі звичайним чоловіком-неборакою, якого дружина Лідія тримала в себе під каблуком, а з поетом. Отже, на наших очах народилося його трагічне кохання, а надихнула його та жінка, яку ми всі теж добре знали, тобто Меліна». Я розхвилювалася, моє серце закалатало. Тут я зрозуміла, що Пасквале не встигав за плином моїх думок і казав «так», аби лише не сперечатися зі мною. Справді, згодом він спробував змінити тему розмови, почав розпитувати мене про Лілу: як вона вчилася у школі, що я про неї думала, чи ми з нею близькі подруги. Я відповідала охоче: вперше хтось запитував у мене про нашу дружбу з нею. Так ми проговорили всю дорогу. Тоді вперше мені стало ясно, що, оскільки мені довелося підшукувати слова на тему, до якої я не була готова, моя розповідь про наші з Лілою стосунки виходила у бадьорому тоні, сповненому позитивних слів.
Ми підійшли до крамниці чоботаря, усе ще жваво розмовляючи. Фернандо пішов додому на обідню перерву, але Ліла з Ріно сиділи поряд, з серйозним і незадоволеним виглядом нахилившись над чимось; тільки-но вони побачили нас за дверима, відразу заховали те, що до цього розглядали. Я передала подрузі призи від вчителя Ферраро, тоді як Пасквале насміхався над приятелем, розгорнувши в нього перед носом книжку і промовивши: «Потім, як прочитаєш про той мертвий Брюґґе, розкажеш мені, чи тобі сподобалося; може, і я теж почитаю». Вони довго реготали разом, ще й шептали одне одному на вухо щось про Брюґґе, напевне, якість непристойності. Проте я помітила, що Пасквале, крім того, що жартував із Ріно, водночас нишком поглядав на Лілу. Чому він на неї так дивився, що йому від неї треба, що він у ній шукав? То були довгі, пронизливі погляди, яких Ліла, як здавалося, навіть не помічала, тоді як Ріно — так мені видалося — помічав усе більше, а тому згодом вивів Пасквале з крамниці на вулицю, нібито, щоб ми не чули, що вони там плели про Брюґґе, а насправді роздратований тим, як його товариш дивився на сестру.