— Яка ти розумниця! Навіть англійською вмієш читати! Тобі що, не вистачає тих книг, що ти привезла із собою?
І так продовжувала голосно розхвалювати мене з іншої кімнати: яка я дисциплінована, яка старанна, як багато читаю і вдень, і ввечері. Коли я зайшла в кухню, то застала її з якоюсь книгою в руках. Нелла сказала, що книжку їй подарував той синьйор, який мав приїхати завтра, він сам її написав. Вона тримала її на тумбочці біля ліжка і щовечора читала по одному віршу, спочатку про себе, а потім вголос. Вона їх усі вже майже напам’ять вивчила.
— Поглянь, що він мені тут написав, — промовила Нелла і протягнула мені книжку.
То була «Докази спокою» Донато Сарраторе. У присвяті було сказано: «Неллі, солоденькій, мов цукор, та її смаколикам».
Я відразу написала лист Лілі: сторінка за сторінкою, сповнені хвилювання, радості, нетерпіння та очікування тієї миті, коли я врешті побачу Ніно Сарраторе, ми гулятимемо з ним по пляжу Маронті, купатимемося в морі, милуватимемося місяцем та зорями, спатимемо в одному домі. Я постійно згадувала ті хвилини, коли він, тримаючи за руку брата, освідчився мені у коханні. Це ж скільки часу вже минуло, майже вічність! Тоді ми були ще дітьми; тепер я почувалася дорослою, майже старою.
Наступного дня я пішла на автостанцію, щоб зустріти гостей і допомогти їм з валізами. Я дуже хвилювалася і майже всю ніч не спала. Прибув автобус, вийшли пасажири. Я впізнала Донато Сарраторе, впізнала Лідію, дружину, впізнала Марізу, хоча вона й дуже змінилася, впізнала Клелію, яка завжди сором’язливо трималася осторонь, впізнала маленького Піно, що тепер став серйозним хлопцем, а я пам’ятала його вередуватим малюком, який доводив до нестями матір. Коли я бачила родину Сарраторе востаннє під градом речей, які кидала в них з вікна Меліна, він був ще у колисці. Але Ніно не було.
Маріза радісно кинулася мене обіймати, чого я від неї не очікувала. Протягом усіх цих років я ніколи, ні разу про неї не згадала. А вона сказала, що часто думала про мене і сумувала. Коли вона почала згадувати життя в нашому районі і нагадала батькам, що я — дочка Ґреко, вахтера, її мати Лідія роздратовано перекривилася і повернулася до сина, щоб дорікнути йому за щось, а Донато Сарраторе вдав, що повністю зосереджений на валізах, і навіть не поцікавився із ввічливості, як поживає мій батько.
Я підупала духом. Сарраторе розташувалися у відведених для них кімнатах; я подалася до моря з Марізою, яка добре знала пляж Маронті і всю Іскію. Їй не терпілося піти до порту, де було жвавіше, до Форіо, до Казамічоли — куди завгодно, аби не в Барано, де, на її думку, було нудно, мов на цвинтарі. Вона розповіла мені, що вчилася на курсах секретарок, і що в неї був хлопець, з яким вона мене згодом познайомить, бо він скоро приїде до неї, але нишком від батьків. Урешті вона сказала мені одну річ, від якої моє серце швидко забилося. Виявляється, вона все про мене знала. Знала, що я навчаюся у гімназії, що вчуся я дуже добре і зустрічаюся з Джино, сином аптекаря.
— Хто це тобі сказав?
— Мій брат.
Отже, Ніно мене таки впізнав, знав, хто я. Він, мабуть, просто почувався збентеженим, соромився через те своє дитяче освідчення у коханні.
— Я з Джино вже давно не зустрічаюся, — відповіла я, — твого брата неправильно поінформували.
— Він тільки й думає, що про навчання! Вже дивно навіть те, що він мені про тебе розказав! Зазвичай Ніно нічого й нікого навколо не помічає.
— То він не приїде?
— Приїде, коли поїде тато.
Вона розповідала мені про Ніно без особливої симпатії. Сказала, що він взагалі не здатний на почуття. Нічого його не захоплювало, нічого не злило, але й доброти в ньому особливої не спостерігалося. Він був дуже потайливий, тримав усе при собі. Єдине, що його цікавило, — навчання. Більше нічого йому не подобалося, холодний до всього, мов лід. Єдиний, кому вдавалося його дещо розворушити, був батько. Не те щоб вони сварилися: Ніно був добрим і слухняним сином. Та Маріза знала, що батька він терпіти не міг. А от вона татка обожнювала. Він був найдобрішим та найрозумнішим у світі.
— І довго пробуде тут твій батько? Коли він поїде? — запитала я з дещо надмірною цікавістю.
— Тільки три дні. Він мусить працювати.
— То Ніно приїде через три дні?
— Так. Він придумав собі виправдання, що має допомогти сім’ї одного свого друга з переїздом.
— То це неправда?
— Немає в нього ніяких друзів. Він би камінця з місця на місце не переніс навіть для моєї мами — єдиної людини, яку він хоч трохи любить! Що вже й казати про допомогу якомусь другові!