— Пам’ятаєш, як я тобі освідчився у коханні?
— Так.
— Ти мені дуже подобалася.
Я зашарілася і по-дурному прошепотіла:
— Дякую.
— Я мріяв, що ми з тобою почнемо зустрічатися і завжди будемо всі разом: я, ти і твоя подруга.
— Усі разом, утрьох?
Він сам усміхнувся тим своїм дитячим мріям.
— Я тоді ще не дуже розумівся у сердечних справах.
Потім запитав у мене про Лілу:
— Вона навчається далі?
— Ні.
— А що робить?
— Допомагає батькам.
— Вона була такою здібною, ніхто за нею не встигав, у мене мізки закипали.
Так і сказав: «У мене мізки закипали». А я спершу трохи образилася, бо він фактично сказав, що його освідчення було лише спробою залучитися до нашої дружби з Лілою. Після цих слів я відчула себе недобре, у мене навіть гостро закололо у грудях.
— Тепер вона вже не така, як була, — промовила я, — змінилася.
У мене виникло непоборне бажання додати: «А ти чув, як мене хвалять у школі викладачі?» На щастя, я стрималася. Але після тієї розмови я листів Лілі більше не писала: мені важко було описувати те, що зі мною відбувається, та й вона мені не відповідала. Замість цього я присвячувала час піклуванням про Ніно. Я знала, що в нього була звичка прокидатися пізно, а тому знаходила будь-який привід, щоб не снідати разом з усіма. Чекала на нього, потім ми разом ішли до моря, я готувала для нього необхідне для купання і сама все несла, ми разом купалися. Та коли він запливав далеко від берега, я боялася і поверталася на берег, спостерігаючи за темною крапкою його голови над водою, що все більше віддалялася. Коротко кажучи, я його кохала, знала, що кохаю, і тішилася тим коханням.
Тим часом Ферраґосто все наближався. Одного вечора я сказала Ніно, що мені не хочеться йти до порту, я б охоче погуляла по пляжу Маронті; якраз був повний місяць. Я сподівалася, що він піде зі мною і залишить сестру, яка вимагала піти до порту, де в неї вже з’явився хлопець, з яким вона (сама мені розповідала) цілувалася й обіймалася, незважаючи на жениха в Неаполі. Але він пішов з Марізою. Я просто із принципу вирушила у напрямку кам’янистої стежки, що вела до пляжу. Пісок був холодний, здавався чорно-сірим у світлі місячного сяйва, море тихенько дихало. На березі не було ані душі, і я почала плакати від самотності. Що я собою являла, ким була? Я знову почувалася гарною, прищів у мене більше не було, під впливом сонця і моря я стала стрункішою, але попри це той, хто мені подобався, і кому мені хотілося подобатися, не виявляв до мене аніякісінького інтересу. Що мені написано на роду, що для мене уготовила доля? Мені думалося про наш район як про вир, з якого вирватися годі було й намагатися. Потім я почула шурхіт піску, повернулася і побачила Ніно. Він сів поряд зі мною. Йому треба було повернутися за сестрою через годину. Я відчувала його хвилювання, він знічев’я бив п’ятою лівої ноги по піску. Ми не говорили про книги, він несподівано почав говорити про батька.
— Я все життя покладу на те, щоб не бути на нього схожим, — заявив він, немов про якусь місію.
— Він приємна людина.
— Усі так кажуть.
— Ну, то і що?
Він на якусь мить саркастично скривився, від чого його вродливе обличчя стало негарним.
— Як там поживає Меліна?
Я здивовано витріщилася на нього. Я була дуже уважною протягом всіх днів нашого з ним тісного спілкування, щоб випадково не згадати про Меліну, і на тобі!
— Так собі.
— Він був її коханцем. Йому було добре відомо про її вразливу натуру, але він все одно скористався цим лише заради власного самолюбства. Заради самолюбства він готовий завдати шкоди будь-кому і при цьому не почуватиметься винним. Оскільки він впевнений у тому, що ощасливлює собою всіх, то вважає, що йому слід завжди й усе прощати. Ходить щонеділі до церкви на службу. Піклується про дітей. Приділяє увагу моїй матері. Але при цьому зраджує її на кожному кроці. Він — нещирий в усьому, мене від нього верне.
Я не знала, що йому відповісти. У нашому районі могли статися страшні речі, серед батьків та дітей нерідко доходило до рукоприкладства, як між Ріно та Фернандо. Та жорстокість тих ретельно підібраних слів справила на мене дуже негативне враження. Ніно ненавидів батька всіма фібрами своєї душі, ось чому він так часто й багато говорив про братів Карамазових. Та справа була навіть не в цьому. Мене по-справжньому збентежило те, що виходячи з того, що бачили мої очі та чули мої вуха, в Донато Сарраторе не було нічого відразливого, про такого батька будь-який син чи донька могли лише мріяти — Маріза його обожнювала. Більше того, якщо його гріх полягав в умінні любити, я не вбачала в цьому нічого поганого. Навіть моя мати зі злістю не раз повторювала про батька, що він теж не раз стрибав у гречку. Отож ті сповнені зневаги фрази, той різкий тон видалися мені неприпустимими. Я пробурмотіла: