Я знову читала, написала останнього листа Лілі, в якому говорила, що через те, що вона мені ні разу не відповіла, я їй теж більше не писатиму. Замість неї я здружилася із родиною Сарраторе, почувалася майже сестрою Марізи, Пінучо та маленького Чиро, який мене дуже полюбив і зі мною — тільки зі мною — не капризував, а залюбки грався або шукав мушлі на березі. Неприязне ставлення до мене з боку Лідії врешті перейшло у симпатію та прихильність, і вона тільки те й робила, що розхвалювала мене за акуратність в усьому: накриванні на стіл, прибиранні кімнат, митті посуду, доглядом за дітьми, читанні та навчанні. Одного ранку вона дала мені приміряти свій купальник, який їй був дещо замалий, і враховуючи те, що Нелла і Сарраторе, якого покликали, щоб він висловив свою думку, захоплено обсипали мене компліментами, вона мені його подарувала. Іноді здавалося, що вона ставилася до мене прихильніше, ніж до Марізи. Казала: «Вона ледачкувата, самозакохана, я погано її виховала. Не хоче вчитися. А от ти робиш усе дуже розважливо».
— Геть як Ніно, — додала вона якось, — тільки ти — завжди весела та привітна, а він — нервовий і роздратований.
Почувши ту критику на адресу сина, Донато відразу кинувся його захищати:
— Це золотий хлопець, — заявив він і запитально поглянув на мене, шукаючи підтримки, на що я охоче і переконливо кивнула.
Після тривалого купання у морі Донато влягався поряд на сонці і читав газету «Рим» — більше він нічого не читав. Мене здивувало, що той, хто сам пише вірші і навіть випустив збірку поезій, ні разу не розгорнув жодної книжки. Він не привіз їх із собою і не цікавився тими, що читала я. Інколи він зачитував мені окремі абзаци якоїсь статті — слова та вислови, які б дуже розсердили Пасквале і, напевне, вчительку Ґальяні теж. Та я мовчала, мені не хотілося сперечатися з таким чудовим чоловіком і тим самим зіпсувати те приємне враження, яке я на нього справила. Одного разу він прочитав мені одну статтю повністю, від початку і до кінця, і через кожну пару рядків поглядав з усмішкою на Лідію, а та відповідала йому таким самим змовницьким поглядом. Врешті він запитав у мене:
— Тобі сподобалося?
То була стаття про переваги подорожі сільськими просторами потягом порівняно з тим, як доводилося подорожувати раніше, кіньми чи пішки. Вона була написана у піднесеному стилі, і Сарраторе читав її з великим натхненням.
— Так, дуже, — відповіла я.
— Поглянь-но, хто її написав! Читай, ось тут!
Він простягнув мені газету, просто до моїх очей. Я прочитала схвильовано:
— Донато Сарраторе.
Лідія розсміялася, і він теж. Вони залишили мене на пляжі наглядати за Чиро, а самі подалися купатися у морі, як завжди, тісно притиснувшись одне до одного та тихенько перемовляючись між собою. Я поглядала на них і думала: бідна Меліна! Але без ворожнечі щодо Сарраторе. Можливо, Ніно мав рацію, і між ними двома справді щось було; можливо, Сарраторе справді зрадив Лідію, ще раніше. Тепер, коли я достатньо добре знала його особисто, я не могла вважати його винним. Навіть його дружина, здається, не вважала його винним, попри те що у свій час змусила його переїхати з нашого району. Щодо Меліни, її я теж розуміла. Вона переживала радість кохання до цього чоловіка, геть не пересічного — провідника залізниці, але також поета, журналіста, — і її слабкий характер не витримав повернення до грубої реальності життя без нього. Ці думки мені подобалися. Мене тішило все у ті дні: моє кохання до Ніно, мій сум, прихильне ставлення людей навколо, можливість читати, думати, міркувати на самоті.
Наприкінці серпня, коли той чудовий період наближався до кінця, раптом в один і той самий день сталися дві незвичайні події. То було 25 числа, я це точно пам’ятаю, бо то був день мого народження. Я прокинулася, приготувала сніданок для всіх і сказала за столом: «Сьогодні мені виповнилося п’ятнадцять років». І вже в ту мить, коли я це казала, я згадала, що Лілі п’ятнадцять виповнилося 11-го, але я, захоплена власними думками та переживаннями, про це забула. Хоча традиційно тоді святкували лише іменини, — дні народження вважалися не такими важливими — родина Сарраторе разом з Неллою настояли на тому, щоб влаштувати увечері невеличке свято. Я зраділа. Вони пішли готуватися до походу на пляж, я стала прибирати зі столу, і тут з’явився листоноша.