Я виглянула з вікна, листоноша сказав, що прийшов лист для Ґреко. Схвильована, я негайно вибігла із будинку. Я не припускала навіть думки, що мої батьки могли мені щось написати. Від кого був той лист: від Ліли, від Ніно? Від Ліли. Я відкрила конверт. Дістала з нього п’ять дрібно списаних аркушів, швидко пробігла їх очима, але не зрозуміла майже нічого з прочитаного. Зараз це може здатися неймовірним, але саме так і було: ще до того, як мене вразив зміст листа, я в ньому почула голос Ліли. І не тільки це. Уже з перших рядків я пригадала «Блакитну фею» — єдиний твір Ліли, який мені випало читати, окрім незначних домашніх завдань початкової школи, і я зрозуміла, чим він тоді мені так сподобався. «Блакитну фею» відрізняла та ж сама особливість, яка вразила мене і зараз: Ліла вміла розмовляти шляхом письма. На відміну від мене, на відміну від Сарраторе з його статтями та віршами, на відміну від багатьох письменників, твори яких я прочитала і читала, вона не лише висловлювалася добре виваженими фразами, без помилок, хоча і покинула навчання. Головне — написане нею не мало ані краплі штучності, у ньому не відчувалося надуманості письмової мови. Я читала і одночасно з цим бачила, чула її. Лілин голос, захований у листі, огорнув мене, захопив ще більше, аніж тоді, коли ми з нею розмовляли віч-на-віч. Він був очищений від незмістовних вставок усної мови, від гамору та незв’язності висловлень. У ньому був такий довершений, живий порядок, який, на мою думку, міг би характеризувати викладені на папері думки, що народилися у голові Зевса, а не якихось там Ґреко чи Черулло. Мені стало соромно за ті дитячі листі, що я їй писала, за надмірно емоційні тони, легковажні фрази, вдавану веселість, надуманий біль. Хтозна, що там Ліла могла про мене подумати! Я відчула зневагу та неприязнь до викладача Ґераче, який подарував мені хибні надії, поставивши мені «дев’ятку» з італійської. Перш за все той лист змусив мене відчути себе, у п’ятнадцять років, у день мого народження, справжньою брехухою. Викладачі у школі помилялися щодо мене, і доказ цього був тут, переді мною, — у листі Ліли.
Згодом, через деякий час, я була вже в змозі зрозуміти краще зміст. Ліла вітала мене з днем народження. Раніше вона мені не писала, тому що тішилася думкою, що я відпочиваю на морі, насолоджуюся спілкуванням із родиною Сарраторе, кохаю Ніно, що мені так подобається Іскія, пляж Маронті, і не хотіла псувати мені відпочинок поганими новинами. Але тепер відчувала нагальну потребу порушити мовчання. Відразу після мого від’їзду Марчелло Солара, за згоди Фернандо, почав приходити до них на вечерю щовечора. Приходив у пів на дев’яту і йшов точно о пів на одинадцяту. Він завжди приносив щось із собою: тістечка, шоколад, цукор, каву. Ліла ні до чого не торкалася, тримала з ним певну дистанцію, а він мовчки на неї дивився. Через тиждень тієї халепи, оскільки Ліла поводилася так, ніби його не помічала, Марчелло вирішив чимось вразити її. Він явився вранці разом з якимось спітнілим здоровилом, що вніс до зали величезний картонний коробок. З коробка витягли те, про що ми всі в районі чули, але мало хто мав вдома: телевізор, тобто такий пристрій, на екрані якого можна було бачити зображення, як в кіно, але передавалося вони не через проектор, а через повітря, а всередині в пристрої була загадкова трубка, що називалася катодною. Через ту трубку, про яку постійно товкмачив той спітнілий здоровило, пристрій кілька днів не працював. Потім, після численних спроб, він увімкнувся, і тепер піврайону, включаючи мою матір, мого батька, братів та сестру, ходили до Черулло, щоб поглянути на те диво. Ріно — ні. Він почувався краще, жар в нього нарешті повністю минув, але до Марчелло він не обмовився ані словом. Коли той приходив, Ріно починав говорити погано про телевізор, а згодом або йшов спати, або виходив з дому і бродив десь з Пасквале та Антоніо. А от Ліла казала, що їй телевізор подобався. Особливо їй подобалося дивитися його разом із Меліною, яка приходила щовечора і сиділа тихенько, мовчки, уважно дивлячись в екран. Для неї то були єдині хвилини спокою. Решту часу всі зривали на ній злість: брат — за те, що вона покинула його самого, прирікши на долю прислужника батька тоді, як перед нею самою відкривалася перспектива вдалого шлюбу, що зробив би її заможною синьйорою; Фернандо та Нунція — через те, що не була люб’язною з Марчелло і ставилася до нього вороже; Марчелло — через те, що все більше почував себе її нареченим, навіть хазяїном, незважаючи на те, що вона його так і не прийняла, і все намагався перейти від німого обожнювання до поцілунків, ревнивих запитань, де вона була вдень, кого бачила, чи зустрічалася з іншими хлопцями і чи до неї хтось торкався. Оскільки вона йому не відповідала або — ще гірше! — насміхалася над ним, розповідаючи про поцілунки та обійми з неіснуючими женихами, він якось увечері шепнув їй на вухо: «Ти знущаєшся наді мною, але пригадуєш, як ти мені погрожувала ножем? Так от, запам’ятай: якщо я дізнаюся, що тобі подобається хтось інший, я не обмежуся самими погрозами. Просто уб’ю тебе і все». Отож вона гадки не мала, як їй вибратися з тієї халепи і про всякий випадок завжди тримала при собі зброю. Але дуже боялася. Писала в останніх рядках, що відчувала навколо себе все зло району. Навіть більше, писала стривожено: зло і добро перемішалися і посилюються, живлячись одне від одного. Марчелло, якщо подумати, був би доброю партією, але в тому добрі було щось зле, а у злі малося щось добре — суміш, від якої у неї перехоплювало подих. Одного вечора з нею трапилося щось таке, від чого їй справді стало страшно. Марчелло вже пішов, телевізор вимкнули, в хаті було тихо, Ріно кудись подався, а батьки лягали вже спати. Вона була сама на кухні, мила посуд, почувалася втомленою, без сил, коли раптом зауважила якийсь тріск. Вона швидко повернулася і побачила, що то тріснула велика мідна каструля. Отак, сама по собі. Вона висіла на гвіздку, де й завжди, але в центрі з’явилася велика дірка, краї якої вигнулися і перекривилися, і сама каструля перекособочилася, ніби більше не могла зберігати власну форму. Прибігла мати у нічній сорочці і звинуватила Лілу, що та її впустила і пошкодила. Але мідна каструля, коли падає, не розбивається і не псується таким чином. «Такі речі, — писала наприкінці Ліла, — мене лякають. Більше, аніж Марчелло, більше всього. І я відчуваю, що повинна знайти рішення, інакше одне за одним зруйнується усе, все-все». Вона ще раз вітала мене з днем народження і, незважаючи на власні бажання, на бажання знову побачитися зі мною, на нагальну потребу у моїй допомозі, зичила мені залишатися на Іскії з люб’язною синьйорою Неллою та ніколи більше не повертатися до нашого району.