Той лист мене дуже збентежив. Лілин світ, як то траплялося завжди, швидко накладався на мій. Усе те, про що я писала їй протягом липня та серпня, видалося мені банальним, мене охопило бажання виправитися. Я не пішла на море, спробувала відразу відповісти їй серйозним листом у такому самому стислому, змістовному, але разом з тим розмовному стилі, як у неї. Та якщо інші листи мені вдавалися легко, — писала сторінку за сторінкою за кілька хвилин без єдиного виправлення — то цього разу я писала і переписувала раз за разом, але в мене не виходило висловити належним чином ненависть Ніно до батька, описати роль історії з Меліною, що викликала появу того негативного почуття, взагалі стосунки в родині Сарраторе і навіть власну занепокоєність тим, що відбувалося. Донато, який насправді був непересічним чоловіком, на сторінках мого листа видавався головою звичайнісінької сім’ї; я сама у її стосунках з Марчелло була здатна лише на несуттєві поради. Врешті єдиною правдивою думкою мені видавалося тільки розчарування з приводу того, що у неї був телевізор, а в мене — ні.
Отож мені так і не вдалося написати їй відповідь, незважаючи на відмову від моря, сонця, задоволення побути в компанії Чиро, Піно, Клелії, Лідії, Марізи, Сарраторе. Добре, що Нелла згодом прийшла до мене на терасу, принесла ячмінного напою і посиділа зі мною. Добре, що Сарраторе, повернувшись із пляжу, висловили жаль, що мене не було з ними, і знову вітали мене з днем народження. Лідія вирішила власноруч приготувати торт, Нелла відкоркувала пляшку вермуту, Донато наспівував неаполітанських пісень, Маріза подарувала мені морського коника, зробленого із волокна, якого напередодні купила собі в порту.
Я заспокоїлася, але так і не могла викинути з голови думки про Лілу в біді в той час, як мені було так добре, і всі мене вітали. Я сказала дещо драматичним тоном, що отримала лист від подруги, і що подруга потребує моєї допомоги, тож мені доведеться поїхати раніше, ніж передбачалося. «Щонайпізніше — післязавтра», — заявила я, хоча й сама в це не дуже вірила. Насправді я сказала це лише для того, щоб почути, як жалкує Нелла, як Лідія каже, що Чиро за мною дуже сумуватиме, як засмутиться Маріза, як Сарраторе вигукне розчаровано: «Як же ми будемо тут без тебе?» Усе це мене розчулило і ще більше прикрасило свято мого дня народження.
Потім Піно та Чиро почали позіхати, і Лідія з Донато повели їх спати. Маріза допомогла мені перемити посуд, Нелла сказала, що якщо я хочу відпочити трішки довше, вона сама прокинеться раніше, щоб приготувати сніданок. Я заперечила: то був мій обов’язок. Усі, один за одним, розійшлися, я залишилася сама. Постелила собі ліжко у куточку, перевірила, щоб навколо не було тарганів чи комарів. Мій погляд зупинився на мідних каструлях.