Стиль письма Ліли справив на мене настільки сильне враження, що я дивилася на каструлі із усе більшим занепокоєнням. Я пригадала, як подобався їй той мідний полиск, під час миття вона особливо ретельно начищала їх до блиску. Саме на дзеркальній поверхні мідного посуду чотири роки тому, за її словами, була пляма крові, що пирснула з горла дона Акілле, коли його вдарили ножем. І саме на каструлі для неї тепер відображалося гостре відчуття загрози, тривога, пов’язана з життєвим вибором, що стояв перед нею, від яких мідь тріснула, посилаючи їй якийсь особливий сигнал, ніби та форма, що існувала до цього, раптом не могла більше витримувати. Чи мала я здатність уявляти всі ці речі без неї? Чи вміла я вдихнути життя у все, що мене оточувало так, щоб воно видозмінювалося разом зі мною? Я вимкнула світло. Роздяглася і лягла у ліжко з листом від Ліли та закладкою Ніно — речами, які в той час мені видавалися найдорожчими з усього, що я мала.
Через вікно кімнату заливало біле місячне світло. Я поцілувала закладку, як робила це щовечора, і спробувала у напівтемряві перечитати листа моєї подруги. Виблискували каструлі, поскрипував стіл, зверху наді мною нависала важка стеля, а з боків навалювалися нічне повітря та море. Я знову почувалася приниженою через незвичайні здібності до письма Ліли, через те, що у неї мався особливий талант, а в мене — ні, на очі накотилися сльози. Звичайно, я раділа за неї, що вона така розумниця, навіть без навчання у школі, без книжок з бібліотеки, але та радість змушувала мене почуватися винувато-нещасною.
Потім почулися чиїсь кроки. Я побачила, як до кухні прослизнула постать Сарраторе, босого, у синій піжамі. Я натягла вище на себе простирадло. Він підійшов до крана, набрав склянку води, випив. Постояв кілька секунд біля раковини, поставив на стіл склянку і рушив до мого ліжка. Присів біля мене, обіпершись ліктями на край ліжка.
— Я знаю, що ти не спиш, — промовив він.
— Так.
— Не думай про подругу, лишайся.
— Їй важко зараз, я їй потрібна.
— Це мені ти потрібна, — прошепотів він, потягнувся до мене і поцілував мене у рот, але не таким легким поцілунком, як його син, а розтуливши мені губи язиком.
Я не рухалася.
Він легенько відхилив простирадло, не припиняючи цілувати мене ніжно, пристрасно, намацав рукою мої груди, погладив їх під сорочкою. Потім відпустив мене, пересунувся нижче до моїх ніг, натиснув двома пальцями зверху трусів. Я мовчала, не сміла поворухнутися; я ледве не зомліла від його поведінки, від того, що він зі мною робив, від задоволення, яке, незважаючи ні на що, я відчувала. Його вуса кололи мені верхню губу, його язик був шорстким. Він потихеньку відірвався від мого рота, прибрав руку.
— Завтра увечері підемо погуляємо на пляж, тільки ти і я, — промовив він глухо, — ти мені дуже подобаєшся, і я тобі теж подобаюся. Правда ж?
Я не відповіла. Він знову легенько торкнувся губами до моїх губ, прошепотів мені «на добраніч», підвівся і вийшов із кухні. Я боялася поворухнутися і ще довго так пролежала. Намагалася викреслити з пам’яті смак його язика, його пестощі, дотик його руки, але даремно. Ніно хотів мене попередити, знав, що це станеться? Я відчула безмежну ненависть до Донато Сарраторе та відразу до самої себе через те задоволення, яке відчувало моє тіло. Хоча тепер це може видатися неймовірним, наскільки я себе пам’ятала, до того вечора я ні разу не відчувала тілесної насолоди, не знала її, мене вразило те відчуття. Я залишалася лежати нерухомо, не знаю, протягом скількох годин. Потім, на вранішній зорі, я встала, зібрала всі свої речі, прибрала ліжко, написала кілька рядків подяки Неллі і пішла.
Острів ще спав, море було спокійним, лише повітря насичене літніми ароматами. За точно відраховані гроші, які мені залишила мати місяць тому, я купила собі квиток на перший пароплав, що вирушав з острова. Тільки-но паром відчалив, а острів у ніжному серпанку вже був досить далеко, я подумала, що нарешті у мене з’явилося щось таке, про що я могла розповісти Лілі, проти чого вона не могла виставити нічого гідного уваги. Та про себе я знала вже у ту мить, що відраза до Сарраторе та зневага до самої себе не дозволили б мені відкрити рота. Насправді оце зараз я вперше намагаюся відшукати необхідні слова, щоб описати той несподіваний кінець моїх канікул.