Неаполь видався мені охопленим неприємно тхнучою, виснажливою спекою. Моя мати, не сказавши мені ні слова про мою зовнішність, — ніяких прищів, засмагла на сонці — почала дорікати, що я повернулася раніше, ніж передбачалося.
— Що ти накоїла, — допитувалася вона, — ти повелася погано? Подруга вчительки тебе вигнала?
А от мій батько вів себе по-іншому. Його очі блищали від радості, він розхвалював мою зовнішність, повторюючи сотню разів: «Господи, яка вродлива в мене донька!» Щодо моїх братів та сестри, ті лише сказали з певною часткою зневаги:
— Ти схожа на негра.
Я поглянула на себе у дзеркало і сама здивувалася: від сонця моє волосся набуло чудового білявого кольору, але обличчя, руки, ноги стали золотаво-бронзовими. Поки я перебувала серед насичених, соковитих кольорів Іскії, поміж засмаглими туристами, зміни у моїй зовнішності не впадали в око. Тепер, на фоні нашого району, де кожне обличчя, кожна вуличка зберігали притаманну їм хворобливу блідість, засмага здавалася надмірною, майже зухвалою. Люди, будинки, завжди переповнене транспортом та пилом шосе нагадували мені неякісну світлину, як ті, що друкують в газетах.
Тільки-но в мене виникла можливість, я відразу побігла до Ліли. Покликала її знадвору, вона виглянула з вікна, вийшла з дому. Обняла мене, розцілувала, засипала компліментами, чого з нею раніше ніколи не траплялося. Вона здавалася тією самою, але водночас менше ніж за місяць ще більше змінилася. Ліла вже мала вигляд не дівчинки, а жінки, щонайменше років вісімнадцяти — тоді цей вік мені видавався вже геть дорослим. Старий одяг був їй замалий та закороткий, ніби вона виросла з нього протягом кількох хвилин, і дещо занадто обтягував її тіло. Вона ще більше підросла, стала ще стрункішою та граціознішою. А її бліде обличчя, як мені здалося, набуло витонченої, незвичайної вроди.
Я відчула, що вона була чимось занепокоєна, постійно озиралася, нічого мені не пояснюючи. Сказала тільки: «Ходімо зі мною!» і попросила, щоб я пішла з нею до ковбасної лавки Стефано. Потім додала, взявши мене під руку: «Я тільки з тобою можу це зробити, як же добре, що ти повернулася! А то я вже думала, що доведеться чекати до вересня».
Ми ще ні разу не йшли тією дорогою до скверу, так тісно притиснувшись одна до одної, такі втішені та щасливі, що нарешті зустрілися. Вона розповіла мені, що з кожним днем справи йшли все гірше. Якраз напередодні ввечері Марчелло прийшов з тістечками та пляшкою ігристого вина і подарував їй каблучку, усипану діамантами. Вона взяла її, одягнула собі на палець, щоб уникнути сварки з батьками, але перед тим, як він збирався йти додому, вже на порозі, повернула йому її без особливих пояснень. Марчелло спробував було відмовитися взяти каблучку назад, знову почав погрожувати їй, як то робив вже часто і раніше, та врешті розплакався. Фернандо та Нунція відразу зрозуміли, що щось негаразд. Нунції Марчелло вже полюбився, їй подобалися смаколики, які він щоразу приносив, вона пишалася тим, що стала власницею телевізора. Фернандо теж здавалося, що врешті його бідуванням прийшов кінець, тому що завдяки майбутньому родичанню із Соларами він міг спокійно дивитися у майбутнє. Отже, щойно за Марчелло зачинилися двері, вони обоє, ще більше, аніж зазвичай, напосіли на Лілу, щоб дізнатися, що сталося. Наслідок: вперше за увесь цей час Ріно захистив її, закричав, що якщо сестра не хоче собі такого бовдура, як Марчелло, то її святе право відмовити йому, а якщо вони наполягатимуть і далі, то він — саме він, власноруч! — спалить все: дім, майстерню, самого себе і всю родину. Батько з сином почали битися, мати кинулася поміж ними, розбудили всіх сусідів. І не лише це. Ріно у нервовому припадку впав на ліжко, враз заснув, а через годину в нього знову стався черговий напад сомнамбулізму. Його знайшли у кухні, де він запалював сірники один за одним і підносив їх до газової конфорки, мовби перевіряючи на наявність витоку газу. Нунція перелякалася, розбудила Лілу, кажучи їй: «Ріно і справді хоче нас всіх підпалити!» Ліла побігла подивитися і заспокоїла матір: Ріно спав і уві сні, на відміну від того, як казав раніше, просто перевіряв, чи не було витоків газу. Вона відвела його до ліжка і вклала спати.
— У мене більше сил немає, — сказала Ліла наприкінці, — ти навіть не уявляєш, що мені доводиться переживати! Як мені вибратися з цього лиха?
Вона притиснулася до мене, ніби шукаючи підтримки та енергії.