Одного разу ми поверталися зі школи гуртом, четверо чи п’ятеро дівчаток. Разом з нами була і Маріза Сарраторе, яка не те щоб нам дуже подобалася, але ми приймали її до себе, бо так сподівалися потоваришувати з її старшим братом Ніно. Саме вона першою помітила Меліну. Жінка повільно йшла по інший бік дороги, в одній руці вона несла пакунок, а іншою раз по раз брала з нього шматочок і клала собі до рота. Маріза вказала на неї пальцем, назвавши шльондрою, але без особливої зневаги в голосі, просто повторивши те, що чула від матері. Ліла, незважаючи на те що була меншою ростом і тендітнішою, відразу ж заліпила їй такого ляпаса, що та впала на землю. Причому діяла вона спокійно, як завжди в таких випадках насильства, не проронивши ні слова, ні спершу, ні потім, без будь-якого попередження чи злого виразу на обличчі, холоднокровно і рішуче.
Я першою підбігла до Марізи, яка вже плакала, допомогла їй підвестися, а потім повернулася, щоб поглянути, що робить Ліла. Та зійшла з тротуару і переходила вулицю в напрямку Меліни, не звертаючи уваги на вантажівки, які мчали по дорозі. Я побачила в ній — більше в її поведінці, аніж у виразі обличчя — щось таке, що мене стривожило, щось таке, що навіть сьогодні я не можу визначити напевне. Скажу так: незважаючи на те, що вона рухалася, переходячи дорогу, — маленька, смаглява, нервова, — незважаючи на те, що робила вона це зі звичною притаманною їй рішучістю, вона була непорушна. Непорушна у ставленні до того, що робила родичка її матері, непорушна в жалю, непорушна, немов закам’янілий соляний стовп. Спільниця. Єдине ціле з Меліною, яка тримала на долоні м’яке темне мило, щойно куплене у підвалі дона Карло, відламувала від нього шматочки іншою рукою і їла.
У той день, коли вчителька Олів’єро впала з кафедри і вдарилася вилицею об парту, мені здалося, як я вже казала, що вона померла на робочому місці, як це сталося з моїм дідом чи чоловіком Меліни. А тому я подумала, що, як наслідок, тепер і Ліла має померти після свого страшного вчинку. Але протягом наступного проміжку часу, довгого чи короткого, не сталося нічого. Вони просто зникли обидві — учителька та учениця — з наших днів та з нашої пам’яті.
І раптом усе змінилося. Учителька Олів’єро повернулася до школи жива-здорова й взялася не карати Лілу, що було б зрозуміло, а розхвалювати її.
Ця нова фаза розпочалася після того, як до школи викликали матір Ліли, синьйору Черулло. Одного ранку у двері постукав служник і повідомив, що та прийшла. Відразу ж потому до класу зайшла Нунція Черулло, яку годі було впізнати. Вона, що зазвичай, як і всі жінки району, одягалася в старе плаття та зачовгані капці, з’явилася на порозі у святковому вбранні (для весілля, причащання, посвячення, похорону) — вся у чорному, з лискучою чорною сумкою, у черевиках на невисоких підборах, що немилосердно здавлювали розпухлі ноги, — і піднесла вчительці два паперові згортки: один з цукром, а інший — з кавою.
Учителька охоче прийняла подарунки, а потім сказала їй та всьому класові, дивлячись на Лілу, яка не підводила очей від парти, декілька фраз, загальний зміст яких мене збентежив. Ми були у першому класі. Ми лише розпочали вчити алфавіт та рахувати від одного до десяти. Найкращою ученицею в класі була я, бо вже знала всі літери, вміла рахувати «один, два, три, чотири» і так далі, мене увесь час хвалили за каліграфію, я постійно вигравала трикольорові нашивки, які шила для нас вчителька. Незважаючи на це, Олів’єро несподівано повідомила (хоча саме через Лілу вона впала й потрапила до лікарні), що найкращою з нас була Ліла. То правда, що вона була найбільш неслухняною. Правда, що повела себе дуже погано, кидаючи в нас вимазані чорнилом паперові кульки. Правда, що якби ця дівчинка не поводилась так недисципліновано, то вона, наша вчителька, не впала б з кафедри та не вдарилась би вилицею. Правда, що їй доводиться постійно карати Лілу дерев’яною указкою або ставити на коліна на зерно за дошку. Але як вчительку і як людину, її дуже потішило те, про що вона дізналася кілька днів тому, зовсім випадково.