— Виготовлятимете оцю, оцю і оцю, — сказав Стефано, — але сподіваюся, що для цього вам не знадобиться два роки, як сталося з попередніми.
— Моя донька — дівча, — збентежено виправдовувався Фернандо, — а Ріно ще не навчився як слід ремеслу.
Стефано по-дружньому похитав головою:
— Ліну сюди не мішайте. Вам треба буде найняти робітників.
— А хто їм платитиме? — запитав Фернандо.
— Теж я. Виберете двох чи трьох, на власний розсуд.
Фернандо думка про те, що у нього можуть бути наймані робітники, надала ентузіазму та розв’язала язика, що викликало очевидне незадоволення сина. Він почав згадувати, як вчився ремесла у свого покійного батька. Розповідав, якою важкою була праця на станках у Казорії. Заявляв, що найбільшою помилкою його життя було одруження із Нунцією, яка мала слабке здоров’я і ніякого бажання трудитися, а от якби він оженився на роботящій Інес, за якою колись упадав у молодості, то вже давним-давно мав би власну взуттєву фабрику, кращу за «Кампаніле», і зразки його моделей — як знати! — виставляли б, можливо, навіть на регіональній виставці взуття. Розповів врешті, що і сам придумав чудову модель черевиків, просто незвичайну, і якби Стефано викинув із голови всі ті Лілині вигадки, то він би хоч зараз запустив їх у виробництво, і їх у нього з руками відривали б. Стефано терпляче вислухав усі розмови старого, а потім знову повторив, що наразі його цікавить лише якісне втілення ескізів Ліли. Тоді Ріно взяв у нього з рук аркуші з Лілиними малюнками і запитав з ледве відчутною насмішкою у голосі:
— Після того, як ти вставиш їх у рамку, де ти їх повісиш?
— Тут, у майстерні.
Ріно поглянув на батька, але той знову спохмурнів і промовчав.
— А моя сестра згодна?
Стефано усміхнувся:
— І хто б це насмілився робити щось без згоди твоєї сестри?
Він підвівся, міцно потиснув на прощання руку Фернандо і пішов до дверей. Ріно провів його і, вже стоячи на порозі, не втримався і крикнув йому услід, коли той вже прямував до свого червоного кабріоле:
— Марка взуття має залишатися «Черулло»!
Стефано махнув йому рукою, навіть не повернувшись:
— Черулло їх придумала, «Черулло» їх і зватимуть.
Того самого вечора Ріно, перш ніж іти гуляти з Пасквале та Антоніо, запитав:
— Марчè, ти бачив, яку машину купив собі Стефано?
Марчелло, одурівши від телевізора та власного смутку, навіть не відповів.
Тоді Ріно дістав із кишені гребінця, причесався і сказав весело:
— А знаєш, що він купив наші черевики за двадцять п’ять тисяч лір?
— Значить, у нього грошей — кури не клюють, — відповів Марчелло, а Меліна розсміялася, чи то від тих слів Марчелло, чи то через якусь сцену у телевізорі.
З того дня Ріно завжди знаходив привід, щоб щовечора позлити Марчелло, і ситуація у домі все більше розпалювалася. До того ж, тільки-но приходив Солара, якого Нунція завжди зустрічала дуже привітно, Ліла відразу зникала, казала, що втомилася і йде спати. Одного вечора Марчелло втратив терпіння і вирішив поговорити із Нунцією:
— Якщо ваша донька іде спати щоразу, тільки-но я приходжу, то що мені тут робити?
Він, напевне, сподівався, що Нунція його втішить, або порадить, як завоювати прихильність Ліли. Але Нунція не знайшлася, що відповісти, і тоді він запитав похмуро:
— Їй подобається хтось інший?
— Та ні.
— Я знаю, що вона ходить скуплятися до лавки Стефано.
— А куди ж їй іще ходити скуплятися, хлопче?
Марчелло помовчав, опустивши голову.
— Її бачили у машині разом із ковбасником.
— Там із ними була ще й Ленучча. Стефано упадає за донькою вахтера.
— Мені здається, що Ленучча — негідна компанія для вашої дочки. Забороніть їй дружити з нею.
То це я — негідна компанія? Це зі мною Ліла не повинна була більше дружити? Коли моя подруга переповіла мені цю розмову, я однозначно перейшла на бік Стефано і почала розхвалювати його за скромність і спокійну виваженість. «Він ще й багатий», — додала врешті. Та вже у ту мить, коли я промовляла ці слова, мені спало на думку, як ще більше змінилося наше розуміння багатства порівняно з дитячими мріями. Ті скрині, наповнені золотими монетами, які шеренга слуг у камзолах мала принести до нашого замку після публікації книжки на кшталт «Маленьких жінок», — багатство та слава — остаточно зблідли і розвіялися в нашій уяві. Можливо, ми ще вірили у те, що гроші можуть стати тим цементом, що надасть стабільності нашому існуванню і не дозволить близьким нам людям змінитися на гірше. Та основною рисою, що тепер переважала над рештою, була конкретність, щоденні дії, вміння домовлятися. Це правда, що наше уявлення про багатство, притаманне юності, все ще базувалося на дитячих фантазіях, як то малюнки ніколи не баченого взуття, але матеріалізувалося воно у сварливому невдоволенні Ріно, якому хотілося вдавати із себе заможного синьйора, у телевізорі, тістечках та обручці від Марчелло, який так намагався купити почуття, і врешті, крок за кроком, у тому ввічливому молодикові, Стефано, що торгував м’ясом та ковбасами, їздив на червоному кабріоле, не моргнувши оком, витрачав двадцять п’ять тисяч лір, окрім сардельок та ковбас хотів продавати ще й взуття, вкладав гроші у шкіряне виробництво та найману працю, створював враження того, хто знав, як запровадити нову епоху миру та спокою у районі. Коротко кажучи, те розуміння багатства полягало у практичних щоденних діях, а тому не відзначалося ні блиском, ані славою.