«Він багатий», — повторила за мною Ліла, і ми розсміялися. Але потім додала: «А ще він привітний і добрий». І я відразу з нею погодилася; то були риси, яких у Марчелло не малося — ще одна причина бути на боці Стефано. Та все ж та характеристика мене збентежила, я відчувала, що вона остаточно поклала край нашим дитячим фантазіям. Ніяких тобі замків, ніяких скринь із золотом, як я зрозуміла, це все не стосувалося ні Ліли, ні мене, ні нашої мрії написати книгу, як «Маленькі жінки». Багатство, втілившись в образі Стефано, мало вигляд молодика у засмальцьованому жиром халаті, набуло його обрисів, запаху, голосу, виражалося у привітності та доброті; то був хлопець, якого ми знали все життя, старший син дона Акілле.
Я розхвилювалася.
— Як би то не було, але колись він хотів проколоти тобі язика, — зауважила я.
— Тоді він був ще хлопчиськом, — відповіла вона зворушено таким солодко-замріяним голосом, якого я від неї ніколи раніше не чула. Я зрозуміла, що у думках вона вже зайшла набагато далі, аніж визнавала переді мною на словах.
Протягом наступних днів ситуація ще більше прояснилася. Я бачила, як вона розмовляла зі Стефано, як він танув від її голосу. Я змирилася з їхніми стосунками, бо не хотіла залишитися в стороні. Отож ми годинами міркували, розробляли плани — ми удвох, ми утрьох — про те, як змінити людей, їхні почуття, увесь навколишній світ. У приміщення поряд із чоботарською майстернею прийшов робочий і зруйнував стіну, що їх розділяла. Майстерня стала просторішою. З’явилися троє підмайстрів, хлопці із села, з-під Меліно, такі мовчазні, що здавалися німими. В одному кутку майстерні, як і раніше, приймали взуття для ремонту, але в решті приміщення Фернандо встановив станки, стелажі, розклав свої інструменти, встановив за розмірами дерев’яні колодки для взуття і з неочікуваною від такого худющого та завжди всім невдоволеного чоловіка енергією взявся за справу.
Саме того дня, коли мали розпочати нові роботи, у майстерні знову з’явився Стефано. Він приніс із собою якусь коробку, загорнуту у папір. Усі скочили на ноги, навіть Фернандо, ніби то була якась інспекція. Стефано відкрив коробку й дістав звідти невеликі малюнки у коричневих рамках. То були ескізи Ліли, вставлені у рамки, за склом, ніби якісь дорогі реліквії. Він попросив дозволу у Фернандо повісити їх на стіни. Фернандо пробурмотів щось незрозуміле, і Стефано попросив Ріно та підмайстрів вбити у стіни цвяхи. Після того, як всі рамки було розвішано, Стефано дав робітникам грошей, щоб ті пішли до бару випити кави. Тільки-но він залишився сам-на-сам із чоботарем та його сином, він неголосно заявив їм, що хотів би одружитися з Лілою.
Нависла тривожна тиша. Ріно обмежився глибокодумною усмішкою, а Фернандо врешті видавив із себе:
— Стефано, Ліна заручена із Марчелло Соларою.
— Тільки вашій доньці про це невідомо.
— Що ти таке кажеш?!
Тут у розмову весело втрутився Ріно:
— Правду каже! Це ви з мамою запрошуєте до хати того виродка, а Ліна його знати не хоче.
Фернандо невдоволено поглянув на сина. Ковбасник окинув оком майстерню і відповів йому спокійно:
— Ми з вами вже почали працювати разом, отож не будемо сперечатися. Я вас тільки про одне прошу, доне Фернá: дозвольте вашій доньці самій вирішувати. Якщо вибере Марчелло Солару, я відступлюся. Я настільки її кохаю, що, якщо вона буде щасливою з іншим, я це прийму, а між вами та мною все залишиться, як тепер. Але якщо вона вибере мене, якщо захоче бути зі мною, тут ви нічого не поробите, вам доведеться погодитися.