Дружба з Альфонсо виявилася для мене приємною, доленосною несподіванкою. Була у ньому якась особлива душевна чистота, вихованість. Незважаючи на те що зовні він був схожий на Стефано — ті самі очі, ніс, рот; незважаючи на те що з часом і його тіло набирало тих самих форм, що і у Стефано, — велика голова, ноги закороткі відносно до тулуба; незважаючи на те що у його погляді та жестах була та сама стриманість, я не відчувала в ньому рішучості, якою була насичена кожна клітинка тіла Стефано і за якою приховувалася його ввічливість, у якомусь далекому куточку, звідки вона час від часу могла несподівано вигулькнути. Альфонсо був хлопцем, від якого віяло спокоєм — тип людини, що рідко траплявся у нашому районі, від якого не доводиться чекати нічого поганого. Ми ходили разом до школи і додому майже мовчки і при цьому не відчували ніякого збентеження. У нього завжди було те, що мені було потрібно, а якщо не було — він кидався для мене його знайти. Він любив мене без будь-яких вимог, і я сама прив’язалася до нього. З першого дня школи ми сіли разом за одну парту, що на ті часи було досить ризикованим вчинком, і незважаючи на те, що інші хлопці над ним насміхалися через дружбу зі мною, а дівчата постійно допитувалися в мене, чи ми з ним не зустрічаємося, ні він, ні я не пересіли на інше місце. Йому можна було довіряти. Якщо він помічав, що я хочу побути наодинці, то давав мені спокій або вітався і спокійно ішов своєю дорогою. А якщо бачив, що мені потрібна його присутність, то був поряд навіть тоді, коли у нього були інші справи.
Я скористалася ним, щоб уникати Ніно Сарраторе. Коли ми зустрілися вперше після канікул на Іскії, Ніно відразу радісно кинувся мені назустріч, але я відповіла йому досить холодно. Хоча він справді мені дуже подобався. Навіть коли я здалеку помічала його високу, худорляву постать, то червоніла, а серце починало швидко битися в грудях. До того ж тепер, коли Ліла справді була заручена, офіційно, та ще й з ким! — двадцятидворічним парубком, а не якимось там хлопчиськом, привітним, рішучим, мужнім — мені треба було якомога швидше знайти і собі завидного жениха, щоб зрівнятися з нею. Було б чудово ходити гуляти вчотирьох: Ліла — зі своїм женихом, а я — зі своїм. Звісно, у Ніно не було червоного кабріоле. Звісно, він усе ще був студентом другого курсу ліцею, без гроша в кишені. Але він був на двадцять сантиметрів вищий за мене, тоді як Стефано був на кілька сантиметрів нижчий за Лілу. І за бажанням Ніно міг розмовляти чистою італійською, як у книжці. До того ж багато читав, умів вести розмову на різні теми, цікавився глобальними питаннями суспільства, тоді як Стефано нічого не помічав далі дверей своєї лавки, розмовляв виключно на діалекті, закінчив лише три класи початкової школи, на касі у крамниці сиділа його мати, яка вміла рахувати краще за нього, і незважаючи на добру натуру, цікавився насамперед грошовим оборотом і все. Та все ж, попри власну закоханість, розуміння того, як би виріс в очах Ліли мій престиж, коли б я почала зустрічатися з Ніно, вже вдруге з того часу, як я з ним зустрілася і закохалася, у мене не вистачило духу, щоб зблизитися з ним. Цього разу причина моєї невпевненості здавалася набагато значнішою, ніж у дитинстві. Дивлячись на нього, я згадувала Донато Сарраторе, хоча вони були геть не схожі. Відраза, злість, що виникали у мене від спогаду про те, що зробив зі мною його батько, і про мою неспроможність дати йому відсіч, розповсюджувалися і на нього теж. Звичайно, я кохала його. Мені кортіло розмовляти з ним, гуляти з ним. Інколи я намагалася сама себе переконати: чому ти так поводишся, адже батько — не син, а син — то не батько, зроби так, як Стефано з Пелузо. Але даремно. Тільки-но я намагалася уявити собі, як я його цілуватиму, мені пригадувалися дотики губів Донато, і мене накривала хвиля задоволення, змішаного з відразою, а образи батька та сина зливалися в один.
Справу ускладнила ще одна подія, яка мене дуже розхвилювала. Ми з Альфонсо вже давно звикли разом повертатися пішки додому після уроків. Спочатку ми ішли до Національної площі, потім вздовж проспекту Мерідіонале. Дорога була довга, але ми розмовляли про домашні завдання, про викладачів, про наших однокурсників, а тому отримували від цієї прогулянки справжнє задоволення. І от якось одного разу, відразу після ставків, біля виходу на трасу, я обернулася і мені здалося, що я помітила на залізничному насипі Донато Сарраторе, одягненого у форму залізничника. Я аж підскочила від несподіванки та переляку і відразу відвернулася. А коли знову обернулася, його вже там не було.