Чи то було насправді, чи мені здалося, але я надовго запам’ятала, як моє серце сполошено тіпнулося у грудях, і не знаю чому мені пригадалися слова з листа Ліли про той звук, що пролунав від розколеної мідної каструлі. Такий самий звук почувся мені наступного дня, щойно я побачила Ніно. Отож з переляку я вирішила прикритися дружбою з Альфонсо, перед уроками та після занять намагалася завжди триматися ближче до нього. Коли помічала здалеку постать хлопця, якого так кохала, то відразу зверталася до молодшого сина дона Акілле з якимось вдавано важливим питанням, і ми ішли геть, перемовляючись між собою.
Коротше кажучи, то був для мене період сумнівів: мені кортіло зблизитися з Ніно, але замість цього я постійно трималася разом з Альфонсо. Більше того, через острах, що я можу йому набриднути і він знайде собі інших друзів, я поводилася з ним кожного разу привітніше, інколи навіть намагалася загравати до нього. Та тільки-но розуміла, що так можу дати йому якусь хибну надію на інтимні стосунки, відразу змінювала тон. «А якщо він неправильно мене зрозуміє і закохається?» — хвилювалася я. То була б неприємна ситуація, мені б довелося відмовити йому: Ліла, моя однолітка, заручена з уже справжнім чоловіком — Стефано, і для мене було б принизливим зустрічатися з хлопчиськом, молодшим братом її нареченого. Попри це у моїй голові роїлися неконтрольовані думки та фантазії. Коли я поверталася зі школи додому вздовж проспекту Мерідіонале разом з Альфонсо, який як вірний лицар захищав мене від тисячі небезпек міста, я тішилася думкою про те, що двом Карраччі, Стефано та Альфонсо, випала почесна доля захищати — хай по-різному! — Лілу та мене від чорного зла цього світу, від того самого зла, яке ми вперше відчули на собі, піднімаючись сходами до їхнього дому, коли йшли, щоб забрати наших ляльок, яких у нас украв їхній батько.
Мені подобалося віднаходити такі несподівані зв’язки, особливо тоді, коли вони пов’язувалися з Лілою. Я проводила паралелі між подіями та фактами, далекими одне від одного, встановлювала схожості і розбіжності. Це перетворилося для мене на повсякденну вправу: наскільки я добре почувалася на Іскії, настільки погано ішли справи у Ліли серед злиднів району; наскільки я страждала, їдучи з острова, настільки вона почувалася все щасливішою. Здавалося, що через чиєсь недобре чаклунство радість або біль однієї з нас протиставлялися болі та радості іншої. Наша зовнішність, на мою думку, теж була частиною цієї гойдалки. На Іскії я почувалася гарною, і те відчуття не зникло і після мого повернення до Неаполя. Навпаки, коли я пліч-о-пліч з Лілою вибудовувала плани, як допомогти їй позбутися Марчелло, були такі моменти, коли я знову повірила, що я — вродливіша за неї, і кілька поглядів Стефано упевнили мене в тому, що я можу йому подобатися. Але тепер Ліла знову взяла верх, вдале вирішення справ примножило її вроду, тоді як я, замучена уроками, сповнена сумнівів щодо мого кохання до Ніно, знову ставала негарною. З мене поступово зійшла здорова літня засмага, повернулися прищі. І от одного ранку несподівано переді мною замаячила загроза обов’язкового носіння окулярів.
Викладач Ґераче запитав мене про щось, що було написано на дошці, і так встановив, що я майже нічого не бачила. Він сказав, що мені слід було негайно звернутися до окуліста, зробив відповідний запис у щоденнику і наполіг на тому, щоб наступного дня під тим записом стояв підпис когось із моїх батьків. Я повернулася додому, показала щоденника батькам, відчуваючи провину через те, що тепер доведеться витратити гроші ще й на окуляри. Батько насупився, а мати розкричалася на мене: «От бачиш, сидиш день і ніч над книжками і псуєш собі зір!» Я дуже образилася. То це виходить, що мене покарано за бажання вчитися? А як же Ліла? Хіба вона не читала ще більше? То чому у неї зір був бездоганний, а я бачила все гірше? Чому мені тепер доведеться все життя носити окуляри, а їй — ні?
Потреба в окулярах посилила мою манію щодо нерозривного зв’язку, який у добрі та в злі нібито існував між моєю долею та долею подруги: я — сліпа, вона — зірка мов сокіл; я — з більмом на оці, вона — з примруженими очима, щоб бачити усіх наскрізь; я, що вчепилася їй за руку в напівтемряві, і вона, що веде мене уперед зі своїм суворим поглядом. Врешті батько завдяки своїм знайомствам у мерії знайшов необхідні гроші. Я пішла до окуліста, той виявив у мене сильну короткозорість, перспектива окулярів стала ще реальнішою. Власне чітке відображення у дзеркалі стало для мене важким ударом: покрита прищами шкіра, зашироке пласке обличчя, великий рот, здоровий ніс і очі, заховані за роговою оправою окулярів, форма якої, здавалося, навмисне створена бридкою якимось злим дизайнером і доходила мені аж до брів, що й без того були вже занадто густими та навислими. Я почувалася остаточно спотвореною і вирішила одягати окуляри тільки вдома або лише тоді, коли треба було щось списати з дошки. Але якось після уроків я забула їх на парті. Я бігом повернулася до класу, але було вже пізно. У поспіху, який охоплював усіх після останнього дзвінка, вони впали на підлогу, і тепер одна дужка була зламана, а скельце — розбилося. Я розплакалася.