У мене не вистачило духу йти додому, тому я подалася до Ліли за підтримкою. Я розповіла їй про те, що зі мною трапилося, вона попросила показати їй окуляри. Наказала їх залишити. Ліла сказала це рішучим тоном, але дещо відмінним від звичного. Вона здавалася спокійнішою, ніби вже не було потреби боротися до знемоги за будь-яку дрібницю. Я розраховувала на те, що Ріно вдасться за допомогою якихось чоботарських інструментів дивом їх відремонтувати, тож повернулася додому, сподіваючись, що мої батьки не помітять відсутності окулярів.
Кілька днів потому, вже під вечір, я почула, як хтось кликав мене знадвору. Внизу на мене чекала Ліла, на носі в неї були начеплені мої окуляри, і в першу мить мене вразило не стільки те, що вони здавалися геть новими, скільки те, що вони їй справді личили. Я кинулася на вулицю, думаючи про себе: от чому їй вони так до лиця, хоча якраз їй вони зовсім не потрібні, а мені, що без них не може обійтися, вони так спотворюють обличчя? Щойно я вийшла з під’їзду, вона весело зняла окуляри, кліпаючи очима: «У мене від них болять очі!» Вона сама мені їх начепила і вигукнула: «Як тобі в них добре! Ти повинна завжди їх носити!» Виявляється, вона віддала окуляри Стефано, а той відніс їх в центрі міста до одного окуліста, щоб той відремонтував. Я збентежено пробурмотіла, що ніколи не зможу їй відплатити, на що вона відповіла з певною часткою іронії у голосі:
— Відплатити? У якому сенсі?
— Віддати тобі гроші.
Вона усміхнулася і відповіла гордо:
— Немає потреби, тепер я роблю з грошима, що захочу.
Гроші ще більше посилили враження, що те, чого не вистачало мені, було в неї і навпаки: постійна гра обміну та протиставлень, яка часом з радістю, а часом — з болем, змушувала нас почуватися необхідними одна для одної.
«У неї є Стефано, — сказала я сама собі після того випадку з окулярами, — їй досить клацнути пальцями, і окуляри вже відремонтовано. А у мене що є?»
Я відповіла собі, що в мене є школа — привілей, який вона втратила назавжди. То було моє багатство, — намагалася я переконати саму себе. І справді, того року всі викладачі знову почали мене розхвалювати. Оцінки в табелі були відмінні, навіть заочний курс з теології я пройшла успішно, отримавши в нагороду Біблію у чорній обкладинці.
Я пишалася своїми успіхами, виставляючи їх напоказ, ніби срібний браслет матері, але насправді не знала, що мені з ними робити. У класі не було нікого, з ким я могла б обговорювати прочитане або ті думки, що приходили мені в голову. Альфонсо вчився старанно, після невдалого початку минулого року його справи пішли краще, і він мав гарні оцінки з усіх предметів. Але коли я спробувала поговорити з ним про «Заручених»[11] чи про інші романи, які я і надалі брала у бібліотеці вчителя Ферраро, або про Святого Духа, він обмежувався тим, що слухав і — чи то через скромність, чи то через незнання — не казав нічого такого, що могло б розвинути мою думку. Навіть більше того, якщо під час опитування на уроках він висловлювався чистою італійською мовою, то після уроків завжди розмовляв тільки на діалекті. А на діалекті було важко міркувати про продажність цивільних судів, як то добре видно з розмови під час обіду у домі дона Родріго, або про відносини між Богом, Святим Духом та Ісусом. Незважаючи на те що вони — три лики одного Господа, коли розділялися на три, то, на мою думку, між ними все одно повинна була існувати певна ієрархія; отож хто з них був головніший, а хто — останній?
11
«Заручені» (італ. Promessi sposi) – відомий роман Алессандро Мандзоні, класика італійської літератури.