— Ага-а! Гм...— мовив Теодор, роздивляючись комаху.— Це жук-майка... Меloe proscaraboeus... Авжеж... Дивовижа, а не жуки... Що ти кажеш? О так, надкрила... Бачиш, ці жуки не літають. Існує кілька видів твердокрилих, що втратили здатність літати з тих чи інших причин. А історія його життя надзвичайно цікава. Це, звісно, самиця. Самець значно менший, приблизно вдвічі. Самиця відкладає крихітні жовті маслянисті яєчка; коли з них виводяться личинки, вони забираються в пуп’янки квітів і чекають там, усередині. Є такий особливий вид бджоли-одиначки, саме на неї вони й чигають... Коли вона залітає у квітку, личинки... сідають на неї... е-е... чимдуж хапаються щелепами за її хутро. Якщо бджола виявляється жіночого роду, що збирається покласти в стільник своє яйце, значить, їм пощастило. Бджола заповнює медом окрему чарунку, примощує туди яєчко, а личинка стрибає прямо на нього... Тим часом наївна бджола закриває чарунку. Потім личинка з’їдає бджолине яєчко, а сама розвивається всередині чарунки. Мене завжди вражало, що личинки полюють тільки на певний, один-єдиний вид бджоли. Мабуть, більшість личинок помилково нападає не на ту бджолу і через те гине. Крім того, немає... гм... гарантії, що неодмінно трапиться бджола-самиця, готова відкласти яєчка.
Теодор замовк, кілька разів став навшпиньки, замислено розглядаючи підлогу. Тоді звів на мене погляд,— в очах у нього грали сміхотливі бісики.
— Себто я хочу сказати,— провадив він,— це однаково, що на перегонах робити ставку на коня... гм... при мізерних шансах виграти.
Він злегка труснув коробочку зі скляним дашком, від чого жук з’їхав на протилежний край і розгублено заворушив вусиками. Теодор акуратно поставив коробочку на полицю до інших моїх експонатів.
— До речі, про коней,— розвеселився Теодор.— Чи розповідав я тобі, як колись мені довелося тріумфально вступати в Смір ну на білому бойовому коні? Це було за часів першої світової війни, і командир батальйону вирішив, що ми вступимо в Смірну... е-е... звитяжним маршем, а на чолі колони їхатиме воїн на білому коні. На жаль, сумнівна честь очолювати парад випала мені. Я, звичайно, вчився їздити верхи, але ніколи не вважав себе... гм... вправним кавалеристом. Ну от, все йшло добре, і кінь поводився пристойно, доки ми в’їхали в передмістя. Ти, може, знаєш, що в Греції подекуди існує звичай обприскувати парфумами, трояндовою водою, різними там мускусами... е-е... доблесних героїв. Отож гарцюю я верхи на чолі колони, нараз із провулка вискакує якась жінка і ну розбризкувати одеколон! Кінь спершу не пручався, але на біду краплина одеколону бризнула йому в око. Цей бойовий кінь давно звик до урочистих парадів, збуджених оплесків юрби, бадьорих вигуків «ура!» тощо, проте він зовсім не звик, щоб йому заливали очі одеколоном. Мій скакун... е-е... страшенно розгнівався і почав брикатись, хвицатись, достоту мов у цирку. Я чудом утримався в сідлі, бо ноги мої заплуталися в стременах. Шеренги війська було порушено, всі кинулись уговкувати норовистого гриваня, але було вже пізно. Він так розбурхався, що командирові довелось негайно звільнити нас обох від подальшої участі в тріумфальному марші... Колона урочисто крокувала центральними вулицями, грали оркестри, натовп радісно вітав переможців, а я мусив нишком скрадатися глухими завулками на баскому білому коні і втішатися тим, що ми обидва пахнемо міцним дешевим одеколоном. Гм... відтоді душа моя не лежить до верхової їзди.
8. ЧЕРЕПАШАЧІ УЗГІР’Я
За нашою садибою над оливковими гаями здіймалося пасмо невисоких горбів із зубчастими гребенями. їхні схили густо поросли миртами і високим вересом, де-не-де пнулись до неба гінкі кипариси.
Там, у тій чудовій місцині, всюди кипіло й нуртувало життя. Серед піщаних стежок личинки мурашиних левів вирили собі маленькі конічні ямки і чигали в них на необачних мурашок, бомбардували їх піском, збивали на дно цих пасток, де впивались у бідолах своїми страхітливими щелепами-обценьками. В червоних піщаних горбочках хижі оси прокладали вузькі тунелі й полювали на павуків. Жалили їх, а тоді, паралізованих, тягли до схованок — це був корм для осячих личинок. На рожевих квітках вересу ліниво повзали волохаті товсті гусениці «павиного ока», схожі на живі хутряні комірці.
Між миртами, в теплій сутіні пахучого листя, нишпорили сторожкі богомоли, без упину крутили головами, шукаючи здобич. У кронах кипарисів зяблики звили собі чепурні гнізда, де галасували їхні витрішкуваті пуцьвірінки; а трохи вище жовтоголові королики ткали ламкі чашечки з моху та волосин або вишукували комах, зависнувши на краю гілки вниз головою. Серед густого гілля їхні золотаві чубчики виблискували, наче маленькі картузики.