Нічогенький початок,— ущипливо зауважив Ларрі.— Я то думав, що ми в’їдемо з шляхетним, величним виглядом, а ми... ми вступаємо в місто, наче трупа середньовічних акробатів.
— Не переймайся, синку,— заспокоювала його мати, поправляючи капелюшок.— Скоро вже готель.
Коли візок з брязкотом гуркотів до центру, ми, наструнчившись на волосяних сидіннях, силкувалися прибрати царственого вигляду, так потрібного Ларрі.
Роджер, затиснутий в міцних обіймах Леслі, перекинув голову через край візка і закотив очі, немов надійшла його остання хвилина. Ми проминули завулок, де на сонечку грілись чотири кудлаті дворняги. Роджер напружився і голосно, надсадно загавкав. Одразу збадьорившись, дворняги з пронизливим дзявканням рвонули за візком. Наші царствені пози було безнадійно порушено, оскільки двоє тримали тепер ошалілого Роджера, а решта, перегнувшись назад, відчайдушно махали журналами й книжками, відганяючи зграю переслідувачів. Це ще більше роздражнило їх, з кожним новим провулком собак дедалі більшало, і, коли ми котили головною вулицею міста, біля наших коліс крутилося двадцять чотири оскаженілих барбоси.
Чому ви нічого не зробите?— підвищив голос Ларрі.— Це ж просто сцена з «Хатини дядька Тома».
От і зроби що-небудь, замість базікати,— відрізав Леслі, все ще борюкаючись з Роджером.
Ларрі миттю скочив на ноги, вихопив батіг з рук здивованого візника і стьобнув по собачій зграї. Одначе промахнувся і вперіщив по потилиці Леслі.
— Що в біса ти виробляєш?— ревнув Леслі, обертаючи до нього розпашіле від люті обличчя.
— Я ненавмисне,— безтурботно пояснив Ларрі.— Давно не практикувався... не тримав батога в руках.
— Ну так обережніше, хай тобі грець!— гарячкував Леслі.
— Годі, годі, синку, він же ненароком,— сказала мама.
Ларрі ще раз стьобнув батогом по зграї і збив з мами капелюшок.
— Від тебе клопоту більше, ніж від собак,— дорікнула Марго.
— Обережніше, синку,— мовила мама, хапаючись за капелюшок.— Ти можеш поранити кого-небудь. Краще б ти облишив батіг.
У цю мить візник спинився перед під’їздом з вивіскою: «Швейцарський пансіонат». Собаки, відчувши, що нарешті вони зможуть помірятися силою з оцим зманіженим чорним псом, який розкошує в екіпажі, щільно оточили нас зусібіч. Двері готелю прочинились, появився старезний консьєрж з бакенбардами і став незворушно споглядати веремію на вулиці. Перетягти Роджера з візка в готель було нелегкою справою. Нести на руках важкого собаку і весь час його стримувати — для цього знадобилися зусилля всієї родини. Ларрі забув про свою величну позу і розважався тепер досхочу. З батогом у руках, пританцьовуючи на тротуарі, він пробивався крізь собачий заслін. Леслі, Марго, мама і я тягли Роджера, який щосили пручався й гарчав. Врешті-решт ми ввалились до вестибюля. З’явився господар готелю і витріщився на нас з острахом і цікавістю. Мама, в збитому набік капелюшку, міцно стискаючи в руці мою банку з гусеницями, чарівно усміхнулась йому, немовби наш приїзд був найбуденнішою подією в світі:
— Наше прізвище Даррелл. Сподіваюсь, для нас зарезервовано кімнати?
— Так, мадам,— відповів господар, бокуючи від Роджера.— На другому поверсі... чотири покої з балконом.
— Чудово!— засяяла мама.— Тоді ми відразу підемо нагору і трохи відпочинемо з дороги.
І з величною гідністю вона повела свою сім’ю вгору сходами.
Незабаром ми спустились униз і поснідали в просторій незатишній кімнаті, захаращеній порошними пальмами в шапликах та кривобокими скульптурами. Обслуговував нас консьєрж із бакенбардами, який, переодягнувшись у фрак і целулоїдну рипучу маніжку, зробився тепер метрдотелем. Частування, проте, було тривним і смачним, ми добре підкріпились. Коли подали каву, Ларрі, вдоволено зітхнувши, відкинувся на стільці.
— Пристойна їжа,— розщедрився він на похвалу.— Якої ви думки про це місце, мамо?
— Годують тут непогано, синку,— ухильно відповіла мама.
— А вони привітні хлопці,— вів далі Ларрі.— Сам господар пересунув моє ліжко ближче до вікна.
— Він був не надто привітний, коли я попросив у нього паперу,— сказав Леслі.
— Паперу?— перепитала мама.— Нащо тобі папір?
— Для туалету... там його не було,— пояснив Леслі.
— Шшш! Не за столом,— прошепотіла мама.
— Ти, мабуть, погано дивився,— ясно й чітко промовила Марго.— Там його повен ящичок.