Коли чоловік із бронзівками помітив нас, він зупинився з перебільшеним здивуванням, скинув свого смішного капелюха й церемонно вклонився. Цей несподіваний вияв чемності так вплинув на Роджера, що він заливчасто загавкав. Чоловік усміхнувся, вдягнув капелюха, підняв руки й помахав мені довгими тонкими пальцями. Страшенно зацікавлений, я ввічливо промовив «добридень». Чоловік ще раз ґречно вклонився. Я поспитав, чи не вертає він, бува, з якогось свята. Подорожній енергійно хитнув головою, підніс сопілку до вуст і заграв веселу пісеньку; відтак зробив кілька стрибків серед курної дороги і показав великим пальцем через плече, звідки він прийшов. І раптом я збагнув, що мій новий знайомий — німий.
Ми стояли на шляху, я вів розмову далі, а він відповідав мені зугарною, дотепною пантомімою. Я спитав, навіщо йому ці жуки-бронзівки, прив’язані до ниток. Він простяг руку долонею донизу, означивши у такий спосіб дітей. Це, мовляв, для них розвага.
Втомлений цим поясненням, мій новий товариш сів на узбіччі й заграв коротку мелодію на сопілці, підспівуючи собі, як уже міг. Це були не чітко вимовлені слова, а потік носових і гортанних звуків, дивних, незвичних. Одначе він виспівував їх так бадьористо і з такою дивовижною мімікою, що, здавалося, ті звуки мають приховане значення.
Незабаром мій химерник сховав сопілку до кишені, подивився на мене задумливо, скинув з плеча мішечок, розв’язав його, і я, захоплений і здивований водночас, уздрів на курній дорозі з півдюжини черепах. їхні панцири було натерто олією аж до блиску, а передні ноги прикрашено червоними бантиками. Черепахи спроквола, солідно випростали голови й ноги з-під блискучих панцирів і посунули по дорозі, вперто, хоч і ледачкувато. Я заворожено стежив за ними. Особливо сподобалася мені одна крихітна черепашка, завбільшки з чайну чашку. Вона була жвавіша від інших, очка її сяяли, а панцир видавався світлішим — колір каштана, карамелі й бурштину. Рухалась вона так моторно, наскільки спроможна черепаха.
Я довго споглядав її і щосили запевняв себе, що вдома всі надзвичайно зрадіють і, може, навіть поздоровлять мене з придбанням такого граційного створіння. Для них це буде справжнє свято. Брак готівки анітрохи не обходив мене: я ж міг попросити чоловіка зайти до нас по гроші завтра. Мені й на думку не спало, що він може не повірити.
Я запитав чоловіка з бронзівками, скільки коштує маленька черепашка. Він показав обидві руки з розчепіреними пальцями. Проте звичаї острова вимагали поторгуватись. Я заперечливо хитнув головою і показав два пальці, мимохіть наслідуючи його манеру. Мій компаньйон жахнувся, аж очі заплющив, і підняв дев’ять пальців. Тоді я підняв три. Він похитав головою і по деякім роздумі здійняв шість пальців. Я, в свою чергу,— п’ять. Мій спільник знову хитнув головою і глибоко, сумно зітхнув. Отак ми сиділи й видивлялися на черепах, що незграбно, кумедно, мов немовлята, повзали по дорозі.
Роджер гучно позіхнув: йому вкрай набридли ці торги на пальцях. Чоловік із бронзівками підняв черепаху з землі й жестами намагався розтлумачити мені, який у неї гладенький, прегарний панцир, яка рівна голівка, які гострі кігтики. Я не відступався. Він стенув плечима, подав мені черепаху і здійняв п’ять пальців.
Отоді я сказав, що в мене немає грошей і що по них слід прийти завтра до нас додому. Чоловік охоче погодився, наче так і було заведено. Мені кортіло чимхутчіше показати домашнім нову пестунку, отож я подякував, попрощався і рвонув уперед. Добігши до оливкових гаїв, я спинився й уважно розглянув своє придбання. Безсумнівно, такої прекрасної черепахи я зроду не бачив, і, по-моєму, ціна їй була вдвічі дорожча. Погладивши черепаху пальцем по лускатій голівці, я обережно поклав її до кишені.
Перш ніж спуститися в долину, я обернувся. Чоловік із бронзівками лишився на тому самому місці, але тепер він витанцьовував щось схоже на джигу, розгойдувався, підстрибував, акомпанував собі на сопілці, а маленькі потішні створіння вовтузились на шляху біля його ніг.