Море, як тепла шовковиста ковдра, огортало моє тіло і злегка погойдувало. Хвиль не було, тільки ці слабенькі, заколисливі підводні течії, пульс моря. Навкруг ніг роїлися барвисті рибки, ставали на голову, намагаючись ухопити мою шкіру беззубими щелепами. З-поміж похилених олив долинав тихий шепіт цикади.
...І вони чим скоріш винесли Нельсона з палуби, щоб ніхто з команди нічого не помітив... Смертельно поранений, він лежав унизу, а над ним точився запеклий бій. «Поцілуй мене, Гарді»,— вимовив Нельсон свої останні слова і помер... Що? Ах, так. Він устиг передати Гарді в спадок колекцію пташиних яєць... Ну от, незважаючи на те, що Англія втратила свого найкращого моряка, битву було виграно, і це вплинуло на подальшу долю Європи...
Через гирло затоки пропливав вицвілий човен, на кормі стояв засмаглий рибалка в обшарпаних штанях і змахував веслом. Він недбало здійняв руку, вітаючи нас, а весло, немов риб’ячий хвіст, розтинало спокійну блакить моря, журливо порипувало в повітрі й ледь чутно плюскалося у воду.
5. СКАРБИ ПАВУКІВ
Одного спекотного, млосного дня, коли все, крім співучих цикад, поринуло в сон, ми з Роджером вирушили на прогулянку в гори, плануючи вернути додому засвітла. Спершу ми йшли оливковими гаями, де на деревах вигравали сліпучі полиски сонця, а повітря було гаряче й застигле; потім вибралися на голу кам’янисту вершину і сіли там перепочити. Внизу у мерехтливому серпанку дрімав острів, схожий на акварель: сіро зелені оливи, чорні кипариси, різноцвіття скель на узбережжі, спокійне море, переливчасте, блаватне, нефритово-зелене, з легкими брижами на дзеркальній гладіні. Прямо під нами лежала маленька бухточка зі світлим піщаним пляжем серповидної форми, бухточка така мілка і з таким сліпучим піском на дні, що вода в ній видавалася майже білою. По сходженні на крутосхил піт з мене аж струменів, а Роджер висолопив язика і знемагав від утоми. Ми вирішили, що, мабуть, найкраще піти та скупатись. Хутко спустившись униз до тихої, сонної бухти, залитої сонцем, ми спрагло занурились у теплу воду. Я сидів і копав піщане дно, витягуючи то гладеньку гальку, то скалку від пляшки, обточену й відшліфовану морем так, що вона перетворилася на прегарний напівпрозорий смарагд. Ці знахідки я віддавав Роджеру. Він не знав, що з ними робити, однак, не бажаючи образити мене, обережно брав їх у зуби. Потім, думаючи, що я більше не дивлюсь на нього, впускав їх назад у воду і глибоко зітхав.
Поки я обсихав на валуні, Роджер гасав по мілководдю, полюючи на синьоперих морських собачок з надутими безглуздими мордочками. Ці рибки сновигали між камінням зі швидкістю ластівок. Захеканий Роджер переслідував їх, зосереджено дивлячись у прозору воду. Підсохнувши, я вдягнув шорти й сорочку і погукав Роджера. Він ішов до мене знехотя, безперервно блимаючи оком на рибок, що знай собі гралися на зігрітому сонцем піщаному дні. Підійшовши ближче, Роджер бадьоро стріпнув своїми кошлатими кучерями, оббризкавши мене з ніг до голови.
Після купання тіло моє обважніло й розслабилося, а шкіра вкрилася шовковистим шаром солі. Ми з Роджером повільно плентали до дороги. Нараз я відчув, що зголоднів, і заходився метикувати, до кого краще податися в гості й підобідати. Я стояв на дорозі, поринувши в роздуми, і збивав ногою хмарки білої куряви. Якщо навідати Леонору (а вона, безперечно, мешкає найближче), то Леонора пригостить мене інжиром та хлібом, але страшенно набридатиме балачками про здоров’я своєї дочки. Її дочка, сварлива, хриплоголоса, зизоока жінка, не викликала в мене симпатії, через те і здоров’я її мене не цікавило. Ні, до Леонори я не піду; звичайно, це дуже шкода, бо у Леонори найкращий інжир в окрузі, але ж не міг я заради чорного інжиру зносити бозна-що. Рибалка Такі, найпевніше, зараз відпочиває і гукне мені з-за щільно причинених віконниць:
— Ах ти ж, малий шибенику!
Крістакі, мабуть, будуть удома, але там доведеться відповідати на безліч нудних запитань: А що, Англія більша за Корфу? А скільки там живе людей? Правда, що всі вони лорди? На що схожий поїзд? Чи ростуть в Англії дерева? І так без кінця краю.
Якби зараз був ранок, я пішов би навпростець через поля й виноградники, збираючи дорогою щедру данину з моїх друзів: оливки, хліб, виноград, інжир. А насамкінець звернув би на поле Філомени, де завершив би свою трапезу соковитою рожевою скибкою кавуна, холодною як лід. Але зараз був спекотний післяполудень, коли майже всі селяни сплять по домівках, міцно причинивши двері й віконниці. Що ж робити? Доки я розмірковував, то зголоднів ще сильніше і почав з подвоєною енергією збивати ногою пилюку на дорозі. Роджер ображено чхнув і глянув на мене з докором.