— Гм,— відповів Теодор.
— Не дозволяйте йому тягати себе по всьому острову,— втрутився Джордж.— Ще не вистачало, щоб вас ганяли по горах і долинах.
— Ні, ні,— заперечив Теодор.— Я саме збирався йти і залюбки пройдусь пішки. Мені це аніскільки не важко... е-е... Я піду навпростець до Каноні через оливкові гаї.
Він одягнув елегантний сірий капелюх і міцно потиснув Джорджеві руку.
— Дякую за чудовий чай,— сказав на прощання і, важко ступаючи, рушив уперед по стежині поруч зі мною.
Дорогою я нишком розглядав Теодора. У нього був прямий, немов виточений ніс, насмішкуваті губи, прикриті попелястою бородою, а з-під густих пухнастих брів на світ дивились розумні очі з веселим вогником та добрими зморшками в куточках. Теодор крокував енергійно, щось мугикаючи про себе. Коли ми минали рівчак із нетечею, він спинився на мить, пильно приглядаючись.
Гм,— поділився він зі мною.— Daphnia magna.
Пригладив великим пальцем розкуйовджену бороду і знову почимчикував уперед.
— На жаль,— повідомив мене Теодор,— я приходив сюди в гостину... е-е... до друзів і через те не взяв із собою колекційну торбину. Шкода, бо в цьому рівчаку може трапитися дещо цікаве.
Коли ми збочили з рівної дороги і пішли по кам’янистій козиній стежці, я чекав нарікань, але Теодор крокував з непослабною енергією і все мугикав собі під ніс. Нарешті ми увійшли в темний оливковий гай, я підвів Теодора до моховиння й показав таємничі схованки.
Теодор роздивлявся їх, примруживши очі.
— Ага-а,— вимовив він.— Авжеж... гм... так.
Витягнувши з кишені камізельки маленького складеного ножика, він злегка підчепив лезом ляду потайника й відкрив її.
— Гм... так,— повторив він.— Cteniza.
Зазирнувши в глиб тунелю, Теодор подув туди і знову прилаштував ляду на місце.
— Так, це нірки земляних павуків,— підтвердив він.— Тільки в цій, здається, ніхто не мешкає. Як правило, павук опирається на ляду... е-е... потайника ногами чи, вірніше, кігтиками і притискує її так міцно, що треба бути надзвичайно обережним, відкриваючи ляду. Інакше можна зруйнувати схованку. Гм... так... ясна річ, це нірки самок. Самець риє таку саму нірку, лише вдвічі меншу.
Я сказав, що це найдивовижніші споруди з усіх, які мені пощастило бачити взагалі.
— О, так!— відповів Теодор.— Вони справді дивовижні. Але от що мене завжди спантеличує: як самиця дізнається про наближення самця?
Я розгублено мовчав, а Теодор, швидко зиркнувши на мене, вів далі:
— Павук, звісно, сидить всередині нірки й чигає на здобич... мух, коників тощо. Певне, павуки якось відчувають близькість інших комах. Якщо відстань невелика, павук... е-е... вистрибує зненацька зі схованки й хапає горопашну жертву. Ну от, а коли самець розшукує самицю, він також пробирається до потайника крізь моховиння, і я часто думаю, чому ж його ніколи... е-е... не проковтне помилково самиця. Звичайно, можемо припустити, що кроки його звучать специфічно. Або ж він уміє подавати... ну, знаєш... якийсь сигнал, і самиця впізнає його.
На зворотному шляху ми обидва мовчали, а коли дійшли до роздоріжжя, я сказав, що тут мушу попрощатися з ним.
— О, так, до побачення,— зронив Теодор, уважно розглядаючи свої черевики.— Мені було дуже приємно познайомитись з тобою.
Ми трохи постояли мовчки. Теодор, як я зрозумів пізніше, завжди ніяковів, коли знайомився або прощався з людьми. Ще з хвилину він пильно розглядав черевики, тоді простягнув мені руку.
— На все добре,— серйозно сказав він.— Я... е-е... сподіваюсь, що ми ще зустрінемося.
Він обернувся і, розмахуючи патерицею, попрямував униз, кидаючи довкола спостережливі погляди. Я дивився йому навздогін, потім неквапно рушив додому. Теодор збентежив і водночас причарував мене. По-перше, я вважав його непересічною особистістю: без сумніву, він був видатним ученим (про це свідчила його борода). Власне, Теодор був єдиною людиною, котра поділяла мою любов до зоології. По-друге, мене до краю тішило, що він поводився і розмовляв зі мною так, наче ми були однолітками. У нас в родині всі говорили зі мною, як з рівним, і я не любив тих людей, хто намагався виявити мені свою поблажливість. А Теодор звертався до мене, як до рівного не лише за віком, але й за знаннями.
Весь час я думав про те, що він розповів мені про земляних павуків. Уявляв собі, як павук причаївся в своєму шовковому тунелі, як тримає ляду скривленими кігтиками, прислухаючись до метушні комах нагорі. Цікаво, як все це звучить для земляного павука? Мабуть, равлик, що повзе по моховому килимі, шурхотить, мов липучий пластир, а багатоніжка цокотить, наче загін кінноти. Муха дріботить різко, уривчасто, спиняючись на секунду, щоб помити передні лапки,— деренчливий тупий звук, схожий на скреготіння точила. Великі жуки, думав я, гуркочуть, ніби парові котки, а менші комашки — сонечка, наприклад,— шелестять, як дитячі накрутці іграшки.