— Розлігся там, і все йому байдужісінько! Адже це твої друзі. От і придумай що-небудь.
Ларрі з виглядом великомученика відклав книгу.
— Не розумію, що я мушу робити? Ви відхилили всі мої пропозиції.
— Якби ж ти запропонував щось розумне!
— Не бачу нічого безглуздого в моїх порадах.
— Ларрі, синку, поміркуй тверезо. Ми не можемо зриватися в новий будинок тільки через те, що приїдуть знайомі. Та й все одно вже пізно. А уроки Джеррі?
— Якщо докласти зусиль, все можна легко владнати.
— Ми не будемо переїжджати,— твердо заявила мама.— Так я вирішила.
Вона поправила окуляри, кинула на Ларрі визивний погляд і гордою, величною ходою рушила на кухню.
ЧАСТИНА ДРУГА
7. НАРЦИСОВО-ЖОВТИЙ БУДИНОК
Це був високий, просторий венеціанський особняк з вицвілими блідо-жовтими стінами, зеленими віконницями і червоно бурим дахом. Він стояв на узгір’ї біля моря, оточений занедбаними оливковими гаями та цитриновими й помаранчевими садами, де панувала тиша. Все тут навівало мінорні думки про минуле: об ліз лі, потріскані стіни, просторі лункі зали, веранди, засипані торішнім листям і так густо обплетені виноградом, що на долішньому поверсі завжди стояли зеленаві сутінки; поруч — невеликий занехаяний сад з кам’яною огорожею і чавунною іржавою брамою. Там, над порослими рястом стежками, пишалися троянди, анемони, герані, а крислаті мандаринові дерева рясніли квітами з п’янким, паморочливим ароматом.
У цитрусових садах було тихо і спокійно, звідти долинало лише гудіння бджіл і вряди-годи щебетання птахів. Занедбана, самотня садиба сумовито руйнувалася на цьому покинутому узгір’ї, що дивилось на леління моря і на темні, порізані гори Албанії. Все довкіл лежало у мрійливому напівсні, напоєне весняним сонцем, укрите мохом, папороттю, сонмами дрібних поганок.
Садибу відшукав, ясна річ, Спіро; він сам і організував наш переїзд, діловито намагаючись уникнути зайвої метушні. Два дні по тому, як ми вперше побачили будинок, довгі вози, навантажені нашим майном, валкою посунули курним шляхом, а на четвертий день ми вже влаштовувались у новій господі.
Неподалік у хатині мешкав садівник із дружиною. Це подружжя похилого віку немовби старішало разом з обійстям. В обов’язки садівника входило наповнювати чани водою, збирати садовину, чавити оливки і раз на рік терпіти дошкульні жала бджіл, вибираючи мед із сімнадцятьох вуликів у цитриновому саду. Якось мама, у хвилину надмірної великодушності, запросила його дружину попрацювати в нашому домі. Звали її Лугареція. Це була худорлява, квола жінка з карими очима і недбало заколеним волоссям. Як швидко з’ясувалось, Лугареція мала надзвичайно вразливу вдачу, найменше зауваження про її роботу, хоч би яке воно було делікатне, викликало в неї цілі потоки сліз, буцімто на неї звалилося тяжке горе. Серце боліло дивитись на це, і мама незабаром припинила робити їй зауваження взагалі.
Існувала єдина річ на світі, здатна освітити усмішкою похмуре обличчя Лугареції, запалити вогонь у її потульних очах,— а саме розмови про її недуги. Більшість людей впадає в іпохондрію лише у вільні години, а Лугареція перетворила це хобі на своє основне заняття. Коли ми замешкали в будинку, найдужче її непокоїв шлунок. Бюлетені про його стан починали надходити від сьомої ранку, коли Лугареція приносила нам чай. Човгаючи з тацею по кімнатах, вона кожному з нас давала вичерпний звіт про нічні болі. Яскраві описи її вражали своїм драматизмом. Чалапкаючи по кімнатах, Лугареція стогнала, зітхала, корчилася від болю і так реалістично зображувала картину своїх страждань, що ми всі мимоволі починали переживати те ж саме.
— Невже нічого не можна зробити з цією жінкою? — звернувся Ларрі до мами після особливо клопітної для шлунку Лугареції ночі.
— А що ж я можу зробити? — озвалась мама.— Я вже дала їй випити твоєї соди.
— Ось через те їй і погіршало вночі.
— Мені здається, вона погано харчується,— сказала Марго.— їй необхідна добра дієта.
— Звичайно, вона трохи докучлива,— визнала мама,— але ж бідолашна жінка так страждає.
— Дурниці! — кинув Леслі.— Вона просто насолоджується цим усім. Так само, як і Ларрі, коли він нездужає.
— Однаково тут більше нікого не знайдеш,— поспішила втрутитися мама,— тож доведеться змиритись. Я попрошу Теодора оглянути її.
Дім, окрім болячок Лугареції, мав іще дещо варте уваги. Наприклад, меблі (ми орендували їх разом із садибою). Це була фантастична суміш реліктів вікторіанської епохи, наглухо зачинених у кімнатах протягом останніх двадцяти років. Грубі, незручні речі захаращували весь будинок, скрушно рипіли, наче жаліючись одна одній. Першого ж вечора від обіднього столу відломилася ніжка — і всі тарілки полетіли на підлогу. Заледве Ларрі присів на масивний, міцний, здавалося б, стілець, як у того зразу відпала спинка і щезла в клубах ядучої пилюки. А коли мама зробила спробу відчинити масивний шифоньєр, дверцята лишилися у неї в руках. Отоді мама дійшла висновку: треба вживати заходів.