— Ці пастухи...— знесилено зронила вона,— такі грубі... а запах мало не доконав мене... суміш часнику й ладану...
— Нічого,— безжурно сказала Марго.— Все це можна витерпіти. От якби тільки святий Спірідіон виконав моє прохання!
— Жахлива антисанітарія! — обурювалась мама.— Ця церемонія значно більше сприяє поширенню інфекційних хвороб, аніж зціленню від них. Страшно уявити, що ми могли б підхопити, якби дійсно цілували оті ноги.
— Але ж я поцілувала ноги,— здивувалась Марго.
— Марго! Як ти могла!
— Всі так робили.
— Ти мене доконаєш! Адже я вас застерігала...
— Не знаю, мені ви нічого не говорили...
Я хутко пояснив, що не встиг передати мамине застереження.
— Стільки людей обслинювало ті тапки, і все-таки тебе це не відвернуло!
— Я робила лише те, що робили всі.
— Але чому, навіщо ти так вчинила?
— Ну-у, я подумала, може, він вилікує мої прищі...
— Прищі! — сердилася мама.— Дивись, аби на додачу до прищів не підхопила чогось гіршого.
Наступного дня Марго злягла від тяжкої інфлюенци, і престиж святого Спірідіона розбився ущент. Спіро терміново послали до міста, по лікаря. Він привіз із собою кремезненького чоловічка з лискучим волоссям, тоненькою щіточкою вусів і меткими очками-гудзиками за скельцями рогових окулярів.
Це був лікар Андручеллі. Випромінюючи доброзичливість, він поводився коло ліжка хворої досить оригінально. Увійшов статечно до кімнати, насмішкуватим поглядом зиркнув на Марго.
— Бу-бу-бу! — раптом забубукав він.— Бу-бу-бу! Яка непростима легковажність, хіба ні? Цілувати ноги святому! Бу-бу-бу! Там же повно інфекції! Вам пощастило, це звичайний грип. Виконуйте всі приписи медицини, інакше я умиваю руки! І будь ласка, не ускладнюйте мені роботу подібними нерозумними вчинками. Якщо ви ще раз поцілуєте ноги святому, я більше не приїду вас лікувати... Бу-бу-бу!.. Оце так утяли!
Поки Марго три тижні витримувала постільний режим, а лікар Андручеллі кожні два-три дні бубукав над нею, решта влаштовувалися на новому місці. Ларрі захопив собі простору мансарду і запросив двох теслярів змайструвати книжкові полиці. Леслі перетворив чималу криту веранду за будинком на стрілецький тир і щоразу і коли тренувався там, вивішував знадвору величезне червоне полотнище. Мама заклопотано поралась у напівпідвалі на кухні,— просторій, з кахляною підлогою,— готувала цілі галони міцного бульйону, вислуховувала монологи Лугареції і водночас турбувалася про Марго.
А у нас із Роджером був тепер сад на п’ятнадцять акрів — привільний новий рай, що спускався до мілкого теплого моря. Оскільки тимчасово я не мав учителя (Джордж поїхав), то міг спокійнісінько мандрувати цілими днями, забігаючи додому тільки попоїсти.
В саду, на цій строкатій ділянці поруч з будинком, мені трапилось безліч живих істот, котрих я нині вважав своїми давніми друзями: жуків-бронзівок, блакитних диких бджіл, сонечок, земляних павуків. У щілинах садового муру розплодилася сила-силенна маленьких чорних скорпіонів, гладеньких і блискучих, ніби зроблених з бакеліту. Серед листя інжиру та цитрусів, трохи нижче квітника, роїлися смарагдові жаби-скрекотушки — справжнісінькі атласні цукерки. На схилах пагорба траплялись різні змії, а також чудові ящірки й черепахи.
У цитрусових гаях гніздилося розмаїте птаство: щиглі, зеленяки, горихвістки, плиски, вивільги, поодинокі одуди з рожевим, чорним та білим оперенням. Вони колупали м’яку землю довгими, вигнутими дзьобами, а помітивши мене, здивовано настовбурчували свої чубчики і пурхали геть.
Під карнизом будинку жили ластівки. Вони прилетіли сюди незадовго до нас і щойно закінчили будувати глиняні бугристі гнізда,— брунатні й вологі, схожі на кекс із родзинками. Коли гнізда підсохли й посвітлішали, ластівки почали вистеляти їх ізсередини, розшукуючи корінчики, овечу вовну, пір’їни.
Двоє гнізд притулилися найнижче від усіх, саме на них я й зосередив свою увагу. Приставивши до стіни довгу драбину, я поступово, день при дні, забирався дедалі вище, поки доліз аж до останньої щаблини. Звідси зручно було спостерігати гнізда з близької відстані. Ластівкам, очевидно, моя присутність зовсім не заважала, бо вони й далі невтомно працювали, готуючи житло для майбутньої родини. Я тихо сидів на вершечку драбини, а Роджер лежав унизу.
По деякім часі я добре познайомився з життям обох ластів’ячих пар і щоденно з палким завзяттям вів свої спостереження. В поведінці ластівок-самок було багато спільних рис: серйозність, заклопотаність, тривожне хвилювання, метушливість. А їхні чоловіки проявляли себе абсолютно інакше. Один з них, поки обладнувалось гніздо, приносив високоякісний матеріал, але поводився при цьому вкрай легковажно. Часто-густо, вертаючись додому зі жмутиком овечої вовни в дзьобі, він гаяв дорогоцінні хвилини: кружляв по саду, милуючись квітами, виписував у повітрі вісімки, грайливо метався серед виноградних лоз. Його дружина тим часом відчайдушним щебетом закликала гульвісу до гнізда.