Ці пагорби, як я незабаром з’ясував, належали черепахам. Одного спекотного дня ми з Роджером, сховавшись за кущем, терпляче вичікували, коли красень-махаон прилетить на свою улюблену сонячну галявинку і ми зможемо зловити його. То був перший по-справжньому літній день, і все навкруги, пропечене сонцем, застигло в якомусь млосному дурмані.
Строкатий махаон не спішив. Він пурхав унизу біля олив, виконував сольний танок з піруетами, кружляв, підстрибував у промінні сонця. Спостерігаючи за ним, я краєм ока завважив невиразний порух коло куща, за яким ми причаїлись. Я швидко перевів погляд у той бік, але на брунатній, випаленій сонцем землі не видно було жодних ознак життя. І тільки-но хотів знову зосередити всю увагу на метеликові, як раптом уздрів таке, що ледве повірив власним очам: клапоть землі зненацька спучився, немовби знизу чиясь рука підштовхнула його, грунт тріснув, хирлява дичка на ньому судорожно затіпалась, її бліді корінці не витримали, і вона впала додолу.
Що ж викликало, питав я себе, цей несподіваний вибух? Землетрус? Малоймовірно. Надто локальний характер дії. Кріт? Також ні, бо місцевість тут дуже суха й безводна. Доки я розмірковував, земля спучилася ще раз, навсібіч полетіли грудки і з-під землі виріс буро-жовтий панцир. Він здіймався дедалі вище, розкидаючи грунт; потім з отвору обережно вистромилась зморшкувата, луската голова, а за нею довга, худюща шия. Блимнувши на мене затуманеними очицями, черепаха, певно, дійшла думки, що я істота нешкідлива, і заходилась енергійно, з безмежною старанністю вивільняти себе з підземної схованки. Зробила два-три кроки, вляглася на сонечку і блаженно задрімала.
По довгій зимі у вогкому, холодному підземеллі перша сонячна ванна була для рептилії мов живодайний ковток вина. Вона розпрямила ноги з-під панцира, витягнула якомога далі шию і поклала голову на землю. Заплющивши очі, тваринка всотувала в себе сонце кожною порою, кожною клітиною. Черепаха виніжувалась отак хвилин десять, тоді статечно встала й рішуче почимчикувала до галявинки, де в тіні пірамідального кипариса рясніли кульбаби і конюшина. Тут вона заточилася й панциром глухо стукнула об землю. Голова її спроквола потяглась до пишного зілля, рот широко розкрився над соковитим листям конюшини. Смикнувши головою, черепаха зірвала листок і з щасливою міною почала жувати його — перша її трапеза нинішнього року.
Мабуть, вихід цієї провісниці весни з підземної спочивальні був своєрідним сигналом: довколишні пагорби густо вкрилися черепахами. Я ще ніколи не бачив, щоб на такому невеличкому просторі скупчилося стільки черепах. Здоровенні екземпляри, завбільшки з супну тарілку, і зовсім крихітні, мов кавові чашечки; шоколадні прадіди й світло-жовті дрібнятка — всі вайлувато шкандибали піщаними стежками, чеберяли серед вересу й миртів, часом спускались в оливкові гаї, де рослинність аж бризкала соком. За годину, не рушаючи з місця, можна було налічити не менше десятка черепах, що тьопали кудись. А одного разу мені вдалося зібрати на схилах тридцять п’ять штук за дві години,— вони заклопотано чалапкали в своїх справах, важко переступаючи по землі неповороткими лапами.
Щойно закуті в панцири володарі пагорбів лишили зимові схованки і скуштували першої свіжої зелені, як самці настроїлись на романтичний лад. Ставши навшпиньки, чимдуж витягнувши шиї, вони з незграбною квапливістю ринулися на пошуки наречених. Раз у раз зупиняючись, кавалери кумедно, пискливо скрикували — це була палка черепашача пісня кохання. А дами тим часом шкандибали собі по килиму рожевого вересу, ласували соковитим зелом і на пристрасні освідчення не звертали ані-найменшої уваги. Двоє чи троє женихів припускали до них чвалом (у черепашачому розумінні швидкості), і, як правило, всі обирали одну й ту саму пасію. Захекані, розпалені коханням, вони грізно міряли один одного поглядами, конвульсивно хапали повітря й лагодилися до бійки.
Це були цікаві й захопливі видовиська, що нагадували радше вільну боротьбу, аніж бокс. Суперникам, природно, бракувало моторності й сприту, щоб продемонструвати складні, хитромудрі прийоми. Звичайно вони намагались чимхутчіше напасти на супротивника і перед самим ударом сховати голову в панцир. Найметкішим вважався удар збоку, що давав змогу перекинути
суперника на спину й лишити в такому безпорадному положенні. Вибиваючись із сил, дуелянти вели запеклу боротьбу, їхні панцири торохкотіли при зіткненні, зрідка один з них кусав другого за шию або з шипінням втягував голову всередину.