Одним з перших приїхав поет Затопек, присадкуватий чоловічок з орлиним носом, довгою гривою сріблястого волосся і з ураженими артритом руками. У широкому чорному плащі, крислатому чорному капелюсі, він прибув до нас на візку, вщерть набитому вином. Голос його гримів, наче сироко, коли він увірвався в дім з пляшками в руках, майнувши своїм чорним плащем. Весь час перебування у нас поет просторікував мов заведений. З раннього ранку до пізньої ночі він виголошував безконечні тиради, випивав неймовірну кількість вина, примудрявся куняти скрізь, де завгодно, і майже ніколи не спав по-справжньому.
Незважаючи на свій солідний вік, Затопек анітрохи не збайдужів до протилежної статі і з куртуазною гречністю упадав коло мами й Марго.
Нарешті поет від’їхав. Так само, як прибув до нас: загорнувшись у плащ і по-королівському відкинувшись в екіпажі. Кінь потрюхикав шляхом, а Затопек вигукував зворушливі слова прощання, обіцяв невдовзі вернутися з Боснії і привезти нам ще вина.
Потім насунули художники: Жонкіль, Дюран та Майкл. Жонкіль розмовляла справжнім лондонським кокні3— така собі кумедна неборака з чубчиком. Довготелесий меланхолійний Дюран був такий нервовий, що наполохано стріпувався на будь-чиє звертання. Коротконогий флегматичний товстун Майкл скидався на варену креветку з кучмою темного кучерявого волосся. Всіх трьох митців об’єднувала одна спільна риса, а саме — невситиме бажання трудитись. Жонкіль, ледве переступивши поріг, чітко розтлумачила це принишклій мамі.
— Ви думаєте, я приїхала сюди байдики бити? О ні! — суворо проголосила вона.— Мені треба працювати, і я обійдусь без усяких там пікніків, ясно?
— А-а... е-е... так... ну, звісно... ні...— винувато виправдувалась мама, ніби вона спеціально для Жонкіль затівала пишні бенкети серед миртів.
Просто щоб ви знали,— пояснювала Жонкіль.— Я не хочу вам заважати, втямили? Мені б тільки попрацювати.
І з цими словами вона швиденько усамітнилася в саду, одягла купальник і спокійно продрімала на сонечку до самого від’їзду.
Дюран, як він оголосив нам, також збирався працювати, але спершу йому конче треба було підлікувати нервову систему. Він повідомив, що йому довелося пережити тяжке, невимовно тяжке моральне потрясіння. Коли Дюран був в Італії, йому раптом спало на думку створити шедевр. Добре поміркувавши, він вирішив, що квітучий мигдалевий сад має надихнути його пензель. Дюран об’їздив мало чи не всю країну, аж поки знайшов підходящу натуру: невимовної краси сад, саме в пишному розквіті. Дюран одразу ж гарячково взявся до роботи, і надвечір першого дня полотно було наполовину готове. Втомлений, але задоволений, художник зібрав речі й повернувся до села. А наступного ранку з новими силами побіг у сад завершувати картину і там мало не зомлів,— мигдалеві дерева стояли голі, похмурі, а на землі довкола рясніли білі й рожеві пелюстки. Либонь, вночі весняний буревій збив увесь цвіт в садах, зокрема і в Дюрановому.
— Це мене доконало,— тремтячим голосом звірявся митець, і на очах його бриніли сльози.— Я заприсягся, що довіку не візьму пензля в руки... довіку! Але зараз я вже трохи заспокоївся... мені вже ліпше... Згодом я знову почну працювати.
Як виявилось, ця нещаслива пригода скоїлася два роки тому, і Дюран досі не міг прийти до тями.
Майклові не поталанило з самого початку. Зачарований колоритом острова, він піднесено заявив нам, що планує створити грандіозне полотно, яке увічнить живу душу Корфу. Його охопив творчий неспокій, але тут, на лихо, з ним стався приступ астми. Та ще Лугареція лишила на стільці в його кімнаті ковдру, що слугувала мені сідлом, коли я їздив верхи. Серед ночі нас розбудив тривожний шум; здавалося, ніби десь мордують цілу зграю собак. Заспані, зібрались ми в Майкловій спальні, а він, бідолашний, хрипів, задихався, обливався холодним потом.
Марго побігла по чай, Ларрі по бренді, Леслі кинувся відчиняти вікна, а мама вклала спітнілого Майкла назад у ліжко й турботливо вкрила вищезгаданою ковдрою. Як же ми здивувались, коли, попри всі лікувальні заходи, стан хворого погіршився. Доки він ще міг говорити, ми встигли поставити йому кілька запитань.