В одну з ночей на дереві я примітив пару вовчків. У дикому збудженні вони гасали по всьому гаю, перестрибували, мов акробати, з гілки на гілку, ковзали вгору-вниз по стовбурах. Освітлені місяцем, їхні пухнасті хвости мигтіли, немов завитки сизого диму. Мене просто зачарували ці звірята, і я поклав собі зловити одного з них. Звісно, найкраще робити це вдень, коли вони сплять. У пошуках кубла вовчків я старанно обнишпорив густі оливкові гаї, але тільки згаяв час, бо в кожному корчастому стовбурі було дупло з півдюжиною виходів.
І все ж таки доля усміхнулась мені. Одного разу я встромив руку в дупло, і мої пальці намацали там теплий м’який клубочок. Він тріпотів у руці, і спочатку мені здалося, що це великий жмут пушинок кульбаби з парою незвичайних золотистих очей.
Придивившись пильніше, я зрозумів, що це сплюшка — жовторотий пуцьвірінок, ще й досі вкритий пухом. Хвилину ми розглядали один одного, коли раптом совенятко, вочевидь, ображене моїм безтактним сміхом над його зовнішністю, встромило мені в палець свої крихітні пазурці. Ошелешений, я випустив з рук гілку, за яку тримався, і ми разом з ним гепнулись на землю.
Я посадив обурене совеня в кишеню, приніс додому і не без хвилювання показав його родині. Проте — о дива!— пуцьвірінка прийняли напрочуд ласкаво й доброзичливо, з сердечною гостинністю. Оселилось пташа в моєму кабінеті, у плетеному кошику, і після тривалих суперечок ми нарекли його Уліссом. Совеня одразу дало зрозуміти, що воно має сильний характер і жартувати з ним не слід. Малесеньке, завбільшки з чайну чашечку, воно виявляло чудеса хоробрості, рішуче накидаючись на все і всіх, незалежно від зросту. А що мешкати ми мали в одній кімнаті, то мені дуже хотілося, щоб вони з Роджером заприятелювали.
Отож, коли совеня трохи призвичаїлось, я познайомив їх таким чином: всадовив Улісса на підлогу, а Роджерові звелів підійти до нього і потоваришувати. У Роджера давно вже виробився філософський підхід до дружби з різноманітними звірятками, яких я підбирав, і тепер він намагався удавати з себе сову. Безтурботно крутячи хвостом, пес із дружелюбним виглядом почимчикував до Улісса, а той сидів посеред кімнати і аж ніяк не дружелюбно свердлив нового приятеля злим поглядом. Роджер дещо розгубився. Улісс не відводив очей, немовби хотів загіпнотизувати собаку. Роджер спинився, вуха в нього обвисли, хвіст слабо стріпувався, а очі благали у мене підтримки. Я строго наказав йому не відступати. Роджер занепокоєно глипнув на совеня, а тоді з удаваною байдужістю спробував обійти його ззаду. Улісс миттю обернув голову на сто вісімдесят градусів і вп’явся очима в собаку.
Роджеру досі не стрічались істоти, здатні отак дивитися назад, тому він був збитий з пантелику. Втім, трохи оговтавшись, Роджер вирішив обрати легкий, грайливий тон. Ліг на живіт, голову поклав на лапи і спокійно поплазував до пташеняти, радісно звискуючи й пустотливо метляючи хвостом. Улісс сидів нерухомо, точнісінько мов чуперадло.
Роджерові вдалось підповзти зовсім близько, але тут він допустився фатальної помилки.
Витягнувши кудлату морду вперед, пес шумно й зацікавлено обнюхав пташеня. Багато що міг би витерпіти Улісс. Але дозволити кошлатому чорному бровкові обнюхати себе — дзуськи! Стривайте-но, зараз він провчить це недоладне, вайлувате одоробло без крил!
Приплющивши очі, клацаючи дзьобом, Улісс підстрибнув у повітря і опустився прямо на морду собаки, встромивши свої гострі, як леза, кігті в його чорний ніс. Роджер вражено дзявкнув, струснув із себе совеня і ретирувався під стіл. Жодні вмовляння не могли витягнути його звідтіль, аж доки Улісса відпровадили назад у кошик.
Совеня підростало; його дитячий пушок змінився чудовим попелясто-сірим та іржавим оперенням, на світлих грудках красиво вирізнялись чорні мальтійські хрести. На вухах відросли довгі китиці, що сердито стовбурчилися, коли хто-небудь дозволяв собі з ним панібратське поводження. Тепер Улісс був уже надто дорослий, щоб жити в кошику, а про клітку він і чути не хотів. Довелося мені віддати йому ввесь кабінет. Птах вчився літати між столом і дверною ручкою, а оволодівши цим мистецтвом, обрав собі за житло ламбрекен над вікном, сидів там цілий день із заплющеними очима, що той сучок оливи.
Забалакайте до нього, очі його ледь-ледь розплющаться, китиці на вухах наїжачаться, все тіло витягнеться, і от вже перед вами загадковий китайський ідол із змарнілим лицем. Свою особливу прихильність до людини він виявляв так: привітно клацне дзьобом або ж, на знак вищої ласки, злетить вниз і хапкома цмокне вас у вухо.