Смерком, коли по темрявих стінах будинку вже сновигали гекони, Улісс прокидався. Він делікатно позіхав, розпростував крила, чистив хвіст і так енергійно стріпувався, що все його пір’я ставало сторч, немов пелюстки розпушеної вітром хризантеми.
Приготувавшись до нічної праці, Улісс на пробу скрикував «тугу!», впевнювався, що голос у нього дзвінкий, і спокійно злітав на своїх м’яких крилах. Безгучно, ніби пушинка, облетівши кімнату, він опускався мені на плече, сидів там якусь хвилину, легенько скубаючи моє вухо; нарешті знову стріпувався, відкидав зайві сентименти і прибирав ділового вигляду. Підлетівши до підвіконня, сич видавав ще одне запитальне «ту-гу?», не зводячи з мене золотаво-жовтих, як мед, очей. Це був знак, щоб йому відчинили віконниці. Улісс випливав через вікно, і на коротку мить силует його вирізнявся на тлі місяця, перш ніж розчинитись в сутіні олив. За хвилину лунало голосне, закличне «ту-гу! ту-гу!» — застереження, що Улісс зібрався на полювання.
Тривалість його вилазок варіювалась: то він уже за годину вертав до кімнати, а то, траплялось, пропадав цілу ніч. Та де б не був Улісс, він ніколи не забував між дев’ятою і десятою прилетіти додому на вечерю. Якщо в моєму кабінеті світло не горіло, сич спускався до вікна вітальні й зазирав туди — ану ж я там? Якщо мене не було, Улісс знову летів нагору, сідав на моє вікно й нетерпляче вистукував по віконницях. Я відчиняв їх і простягав йому блюдце з фаршем, подрібненим серцем курчати або ще якимось делікатесом, наявним того дня. Проковтнувши останній шматочок сирого м’яса, він видавав тихий утробний звук, хвилинку розмірковував і відлітав геть, пропливаючи над верховіттям дерев, залитих місячним сяйвом.
Відтоді як Улісс проявив себе хоробрим бійцем, його ставлення до Роджера значно поліпшилось, і тепер, коли ми пізно увечері йшли на море, мені часом вдавалося залучити його до нашого товариства. Він сидів на Роджеровій спині, міцно вчепившись у чорну шерсть, і, якщо, як це нерідко траплялось, Роджер забував про свого пасажира й припускав щодуху або необережно перестрибував через камінь, сичеві очі гнівно метали іскри, крила лопотіли у відчайдушному зусиллі зберегти рівновагу, дзьоб обурено й дзвінко клацав, і я дорікав собаці за легковажність.
На березі моря птах урочисто вмощувався на моїх шортах і сорочці, а ми з Роджером розважались на мілизні в теплій воді. Витягнувшись, мов гвардієць на варті, Улісс спостерігав за нашими витівками круглими, ледь осудливими очима. Раз у раз він залишав свій пост, кружляв над нами, цокаючи дзьобом, і знову вертав на берег. Чи то тривожився він за наше життя, чи просто хотів приєднатись до гри,— хтозна. Якщо ми бовтались занадто довго, Уліссові це набридало, птах шугав над горбом і летів у сад, крикнувши нам «тугу!» на прощання.
Влітку, при повному місяці, ми всією сім’єю вирушали на нічні купання, бо вдень сонце пекло так нещадно, що перегріте море зовсім не освіжало. Тільки-но сходив місяць, ми спускалися через гай до рипучої дерев’яної пристані і вибирались на «Морську корову». Ларрі з Пітером сідали на одне весло, Марго й Леслі на друге, а ми з Роджером на прові були дозорцями. Десь за півмилі від пристані нас чекала невеличка затока з білою піщаною косою, з гладкими валунами, досі ще теплими, ідеально придатними для сидіння. Ми ставили «Морську корову» на якір, де глибше, а самі, переплигнувши через борт, донесхочу пірнали й хлюпались, аж місячна мла тремтіла над сколоченою водою.
Потім, зморені, щасливі, неквапно пливли до берега й лягали на тепле каміння, лицем до зоряного неба. Невдовзі мені набридало розмовляти; я знову заходив у море і тихо плавав на спині по затоці, ніжачись у ласкавих хвилях, милуючись місяцем. Під час однієї з таких нічних забав я виявив, що заповітна бухта вабила не тільки нас.
Вільно розпластавшись у шовковистій воді, злегка ворушачи руками й ногами, щоб утриматись на поверхні, я дивився на небо, розглядав Чумацький Шлях, схожий на шифоновий серпанок, і чудувався, скільки ж то у ньому зірок. З берега до мене долітали лункі голоси й сміх старших, вряди-годи в темряві блимали вогники сигарет. Заколисаний, розслаблений, я тихо плив собі далі, аж раптом неподалік щось гучно ляснуло й забулькотіло. Почулося довге, глибоке зітхання, і мене загойдало на легких хвилях. Миттю випроставшись, я поплив і тут зі страхом зрозумів, що я на чималій відстані не лише од берега, а й від «Морської корови». Та ще якби знаття, що воно за звір плаває довкола мене в темній воді? На березі не вщухав сміх і жарти; видно було, як хтось жбурнув недопалок сигарети високо в повітря і він червоною кометою описав дугу, згаснувши коло самої води.