— Дурниці! — відказав Леслі.— Коли припасуємо, буде якраз. Ну що, Пітере, ви готові?
Той кивнув головою, міцно вхопив щоглу обома руками і встромив у гніздо. «Бутл-Товстозадий» з блискавичною швидкістю, дивовижною для його габаритів, перекинувся догори дном. Пітер у своєму єдиному вихідному костюмі зник під водою майже без сплеску. На поверхні лишились тільки його капелюх, щогла та осяйне жовтогаряче днище «Бутла».
— Він потоне! Потоне! — заверещала Марго, схильна все бачити в похмурому світлі.
— Ет, дурниці! Тут зовсім неглибоко,— заперечив Леслі.
— Я ж казав, ця щогла задовга,— єлейно протуркотів Ларрі.
— Вона цілком нормальна,— сердито відрубав Леслі.
— Просто цей телепень неправильно її встановив.
— Не смій називати його телепнем! — обурилася Марго.
— Ти б іще довшу тичку пришпандьорив до цього корита! — кепкував Ларрі.
— Якщо ти такий збіса розумний, чому ж тоді сам не зробив човна?
— Мене ніхто не просив... Крім того, це ти в нас вважаєшся фахівцем, хоча навряд чи тебе візьмуть на корабельні Клайд сайда 6.
— Ха-ха, як смішно! Критикувати найлегше... А все через того бевзя.
— Не обзивай його бевзем... як ти смієш?
— Ну годі-бо, діти, не сваріться,— умовляла мама.
— Але ж у Ларрі чортзна-який менторський тон...
— Слава богу! Він виплив,— радісно скрикнула Марго, коли забрьоханий, мокрий мов хлющ Пітер з’явився на поверхні.
Ми витягли його з води, і вони з Марго рвонули додому, щоб устигнути просушити костюм на вечір. Решта посунули слідом, досварюючись на ходу. Леслі, вражений дошкульною критикою Ларрі, надягнув плавки, озброївся грубезним посібником з конструювання яхт, прихопив рулетку і подався рятувати своє чадо. Півдня він відпилював од щогли фут за футом, аж доки від неї залишився тільки куций обрубок, зате сам човен набув рівноваги. Леслі, збитий з пантелику, обіцяв зробити нову щоглу, скоро він оволодіє деякими технічними премудростями. «Вутла» припнули до пристані, і він пишався там у всій своїй красі, нагадуючи строкате пухке кошеня без хвоста.
Невдовзі після ленчу приїхав Спіро. З ним був високий літній чоловік, на вигляд посол. Спіро пояснив, що це колишній дворецький короля Греції, він зголосився порушити свій спокій і допомогти нам улаштувати прийом. Виставивши усіх з кухні, вони вдвох усамітнились там. Трохи згодом я зазирнув у вікно. Дворецький, у чепурній камізельці, протирав чарки, а Спіро, зосереджено насупившись і мугикаючи пісеньку, наминав городину. Час од часу він підходив до стіни, де вишикувалось сім жаровень, і завзято дмухав на вуглини, від чого ті займалися рубіновим вогнем.
Першим прибув Теодор, по-святковому ошатний і цього разу без звичного колекціонерського причандалля. В одній руці він тримав ціпок, у другій — охайно перев’язаний пакунок.
Агга! Вітаю... з днем народження,— мовив він, тиснучи мені руку.— Я приніс тобі... е-е... невеличкий... е... сувенір... на спомин... тобто... дарунок, щоб відзначити... річницю... гм.
Розгорнувши папір, я з радістю вгледів об’ємистий том з природознавства — «Фауна ставів та річок».
Гадаю, це буде корисним... гм... надбанням для твоєї бібліотеки,— вів далі Теодор, розгойдуючись навшпиньках.— Тут можна знайти багато цінних відомостей про... е... життєдіяльність прісноводних.
Помалу-малу над’їжджали інші гості, і перед нашим особняком вишикувався цілий кортеж таксі й екіпажів. Світлиці заповнювались людьми, всі гомоніли, заходили в суперечки, реготали, а дворецький (на превелике мамине замішання вбраний у фрак) лавірував між гостей, немов статечний пінгвін, розносив закуски й напої з виглядом некоронованого монарха. Внизу на кухні хазяйнував Спіро. Обличчя його, розпашіле від вогню, грізно супилось; він частенько прикладався до вина і заводив гучних пісень своїм басом. У повітрі гостро пахло часником і прянощами. Між кухнею й вітальнею на пристойній швидкості курсувала Лугареція. Іноді вона примудрялась загнати в куток котрогось нещасного гостя і там тицяючи йому під носа тарілку з салатом, детально живописала свої пекельні муки в кріслі дантиста.
Гості чимдалі прибували, а з ними — подарунки. Більшість з них були мені ні до чого, оскільки вони виявились непридатними для природознавчих досліджень. Найкращим дарунком, безперечно було двійко цуценят. їх принесли наші знайомі, що мешкали в селі неподалік. Одне цуценя — каштаново-біле з густими червонястими бровами, а друге — вугільно-чорне і також з червонястими бровами. А що це був дарунок, то мої родичі ніяк не могли відхилити його. Роджер глипав на щенят зацікавлено й підозріливо.
Щоб дати їм можливість добре роззнайомитись, я замкнув усю трійцю в їдальні, занісши туди чималеньку тарілку святкових ласощів. Але не так сталося, як гадалося. По якімсь часі, розчинивши двері до їдальні, ми уздріли таку картину: набурмосений Роджер сиднем сидить посеред кімнати, а нові компаньйони жваво й невимушено вистрибують навколо нього. Рясно вцяцькована підлога свідчила про те, що обидва песики їли й пили, аж за вухами лящало.