— Ми англійці!— заверещала вона.— Не знаємо грецької!
— Якщо цей тип іще раз штовхне мене, я заціджу йому в око,— пригрозив Леслі, червоний від обурення.
— Ну-ну, синку,— втихомирювала його мама, відбиваючись од шофера, який енергійно тягнув її до своєї машини.— Думаю, вони не хочуть нас образити.
Нараз, перекриваючи клекіт голосів, пролунав глибокий, сильний, розгонистий бас:
— Гей! — І ламаною англійською мовою запитав:— Чому ви не берете з собою тлумача?
Обернувшись, ми побачили біля узбіччя старенький «додж», а за кермом невисокого гладуна з м’ясистими руками й широким обвітреним обличчям; на голові — хвацько заломлений кашкет. Він одчинив дверцята, викотився на тротуар і почимчикував прямо до нас. Спинився і, грізно насупившись, уп’явся в гурт принишклих водіїв.
— Вони чіплялись до вас?— звернувся він до мами.
— Ні, ні,— сказала неправду мама.— Просто ми не могли порозумітись.
— Вам потрібен хтось, хто вмів би балакати вашою мовою,— повторив незнайомець.— А то ці лайдаки... пробачте на слові... обшахрують рідну матір. Стривайте, ось я їм всиплю!
І він по грецькому так закляв водіїв, що ледве не збив їх з ніг. Ображені таксисти, жестикулюючи, слухняно посунули до своїх машин, а цей дивак послав їм навздогін останній нищівний залп грецьких проклять і знову обернувся до нас.
— Куди вам їхати?— запитав він майже люто.
— Чи не допомогли б ви нам підшукати житло? — промовив Ларрі.
— Залюбки. Я повезу вас куди завгодно, лишень скажіть.
— Ми шукаємо дім з ванною,— твердо заявила мама.— Ви знаєте такий?
його засмагле обличчя кумедно скривилось, чорні брови насупилися в задумі.
— З ванною?— перепитав він.— Хочете з ванною?
— В жодному з тих, що ми оглянули, ванни не було.
— О, я знаю дім з ванною,— сказав чоловік.— Тільки хтозна, чи не замалий він для вас.
— Будь ласка, повезіть нас туди,— попросила мама.
— Охоче. Сідайте в машину.
Усі влізли у місткий автомобіль, а наш водій сів за кермо і з страхітливим гуркотом увімкнув мотор. Ми мчали звивистими вуличками передмістя, оглушно сигналячи, спритно маневруючи між бричок, нав’ючених віслюків, табунців селянок та численних собак. Дорогою шофер завів з нами розмову. Після кожної фрази він обертав свою масивну голову, очікуючи нашої відповіді, і тоді машина починала стрибати сюди-туди, мов п’яна ластівка.
— Ви англійці? Так я і знав... Англійцям завше потрібна ванна... у мене вдома є ванна... моє ім’я Спіро, Спіро Хакіаопулос... Всі тут звуть мене Спіро-американець, бо я жив в Америці... Еге ж, вісім літ в Чікаго... Там я і вивчив так добре англійську... їздив туди на заробітки... А по восьми роках сказав собі: «Спіро, годі з тебе!..» — і вернув до Греції... привіз оцю машину... найкращу на острові... Всі англійські туристи знають мене, всяк-час кличуть мене, коли прибувають сюди... певні, що їх не обдурять... Англійці — чудовий народ... їй-бо, якби я не був греком, то хтів би бути англійцем.
Ми мчали дорогою, білою від шовковистого пилу, що здіймався за нами густою хмарою; обабіч тягнулися зарості опунції, ніби паркан із зелених тарілок, поцяткованих кульками ясно-червоних плодів. Промайнули виноградники з кучерявою зеленню на тонких лозах, гаї з силою дуплявих олив, що здивовано зорили на нас із присмерку власної тіні; величезні, смугасті, мов зебри, хащі тростини. Нарешті ми з гуркотом вибрались на вершину горба. Спіро загальмував, і машина стала, огорнута хмарами куряви.
— Ну от, прошу,— вказав Спіро коротким товстим пальцем,— от вам будинок з ванною.
Всю дорогу мама сиділа з міцно заплющеними очима, тепер вона обережно відкрила їх і роззирнулась довкола. Пологий схил спускався прямо до блискучої гладіні моря. Пагорб і долини потопали в ніжній зелені олив, від найменшого подиху вітерця листя сріблилося, мов риб’яча луска. Посеред схилу, облямований високими стрункими кипарисами, притулився будиночок сунично-рожевого кольору, наче якийсь екзотичний фрукт у смарагдовій чаші. Кипариси злегка розгойдувались під бризом, немовби фарбуючи небо на честь нашого приїзду в іще яскравішу лазур.
2. СУНИЧНО-РОЖЕВИЙ БУДИНОК
Цей невеликий прямокутний будинок, оточений крихітним садком, усім своїм виглядом випромінював рішучість. Зелена фарба на віконницях вицвіла під сонцем, де-де потріскалась і взялася пухирцями. В садку, огородженому високими фуксіями, буяли квітники розмаїтих форм, облямовані білою рінню. Стежки, встелені світлою жорствою, вузькими стрічками звивалися серед мініатюрних клумб, завбільшки з бриль, що обрисами нагадували нірки, півмісяці, трикутники, кола. Троянди сипали додолу гладенькі шовковисті пелюстки блюдця — вогнисто-червоні, сріблясто білі. Нагідки маленькими сонечками поривались угору до сонця, неначе діти до матері. Долі стелилися оксамитові скромні братки, на під серцеподібних листочків зорили сумні фіалки. На розкішній бугенвілеї над балкончиком висіли, ніби до карнавалу, рубінові ліхтарики. Квіти фуксії тремтливо застигли на кущах, немов тисячі граційних балеринок. Тепле повітря, напоєне пахощами прив’ялих квітів, бриніло мелодійним шелестом, сюрчанням комах. З першого погляду ми прикипіли серцем до цього будинку; мін стояв і ніби чекав на наш приїзд. Ми відчули себе як удома.