— Далебі, Марго, я часом сумніваюсь, чи ти при здоровому глузді,— говорила мама, промиваючи їй очі холодним чаєм.— Ти витіваєш бозна-що.
— Ет, пусте, мамо! — зронила Марго.— Вічно ви перебільшуєте. З ким не буває.
Цей інцидент, судячи з усього, зцілив розбите серце Марго, бо відтоді вона більше не усамітнювалась на лоні природи і більше не вирушала в ризиковані плавання. її поведінка знову стала нормальною, наскільки це було можливо для Марго.
Зима на Корфу приходить поволі. Небо ще чисте, море блакитне й спокійне, сонце по-літньому тепле. Але в повітрі зависла якась непевність. Золоті й черлені листки густо встеляють землю, шепочуться між собою, пересміхаються, кружляють у веселковім танку поміж деревами. Вони начебто вправляються в чомусь, готуються до неминучих змін, шелестять про це схвильованими голосами, з’юрмившись навколо дерева.
Птахи також збираються зграйками, розпушують своє пір’я, щебечуть задумливо. Все повітря бринить чеканням, ніби величезний зал перед підняттям завіси. Потім якось вранці ви одчиняєте віконниці й дивитесь униз, на верхів’я оливкових дерев, бачите, як ген-ген за лазуровими водами затоки височіють теракотові гори материка, і розумієте, що прийшла зима, бо кожен шпиль увінчує обстріпана снігова ярмулка. Нині напруга очікування зростає майже щогодинно.
За кілька днів білі хмаринки почали свій зимовий парад. М’які й пухкенькі, довгі, мляві, кошлаті або кучеряві, вони розвіювались по небу, гнані вітром, немов розпорошена отара овець. Спочатку вітерець був теплий і дув легкими поривами, грався сріблястим листям в оливкових гаях, м’яко розгойдував кипариси, закручував опале листя жвавим вихором, що, ледь здійнявшись, одразу завмирав. Легіт пустотливо куйовдив пір’я на спинках горобців, кидався нагло на чайок, і ті враз зупинялись у польоті, вигнувши проти вітру свої білі крила. Лунко ляскали віконниці, різко деренчали двері. Але сонце ще й досі яріло, море було погідне, а гори в розідраних снігових шапках стояли по-літньому засмаглі й умиротворені.
Десь із тиждень легіт бавився з островом, стиха мугикаючи пісеньку серед голого віття. Потому настало затишшя, кількаденний благодатний спокій, і враз, коли його найменше чекали, вітер вернувся знову. Проте це вже був зовсім інший вітрюган, шалений, злий, що виючи налетів на острів і поривався змести його в море. Блакитне небо затягло тонкою сірою пеленою. Море зробилося густо-синім, майже чорним, запінилось, забурунило. Кипариси гойдались проти неба темними маятниками, оливи (літньої пори такі нерухомо скам’янілі, ніби заворожені) несамовито шарпались під вітром, рипіли на своїх кострубатих стовбурах, шелестіли мінливим перламутрово-зеленим листям.
Так ось про що шепотіли опалі листки, ось до чого готувалися! Тепер вони злітали високо в повітрі й кружляли там у тріумфальному танку, а коли вітер, втомлений цією грою, лишав їх, вони плавно опускались і знеможено стелилися долі. За вітровієм зарядили дощі — теплі, приємні для прогулянок. Крупні, важкі краплі тарабанили об шибки, вибивали дріб на виноградному листі, мелодійно дзюрчали у ринвах. Ріки в горах Албанії здималися і, сердито вищиривши білі зуби, мчали до моря, розмиваючи береги й волочачи за собою уламки деревини, цурки, жмути бадилля. Вони виносили всі ці залишки літа в темно сині води затоки, геть захаращеної, на якій проступали розбухлі каламутні жили. Каламуть розливалась по морю, і воно поступово з синього робилося жовто-бурим. Налітав вітер, здіймав важелезні хвилі, схожі на грізних левів з білими гривами, що підкрадалися до берега і кидались на нього.
Це був мисливський сезон. Велике озеро Бутрінто на континенті, вже облямоване торочками дзвінкої криги, рясніло зграями дикої качви. На цинамонових схилах горбів, розмитих дощами, в гущавині водилися зайці, козулі, вепри, які живились цибулинами й кореневищами, виритими з мерзлого грунту. На болотах іноді траплялись бекаси, вони длубали тванисту землю довгими пружними дзьобами і стрілами фуркали у вас з-під ніг. В оливкових гаях, у миртових хащах чаїлися незграбні, ситі вальдшнепи. Сколошкані, вони гучно лопотіли крилами, здіймалися вгору, мов осіннє листя, гнане вітром.
О цій порі Леслі, зрозуміло, почувався в своїй стихії. З вата гою таких самих завзятих мисливців він раз у два тижні вирушав на материк і привозив додому то величезну щетинясту тушу дикого кабана, то в’язки скривавлених зайців, а то важкі коші, повні райдужноперих качок. Брудний, неголений, пропахлий рушничним мастилом і кров’ю, Леслі з сяючими очима оповідав нам свої мисливські пригоди в усіх подробицях. Міряючи кімнату широкими кроками, Леслі зображував, де і як він стояв, де і як вийшов зі схованки вепр, імітував торохкання пострілу, що гучно відлунювався у голих горах, глухий удар кулі й передсмертне сальто кабана перед падінням у верес.