— Чудово, синку,— сказала мама, коли Леслі описав сцену четвертий раз.— Мабуть, це неймовірно важко.
— Не розумію чому,— кинув Ларрі.
Леслі, що вже був налагодився розповідати уп’яте, вкляк на місці й грізно зміряв його очима.
— А-а, не розумієш?— войовниче перепитав він.— А що ти взагалі в цьому петраєш? Ти з трьох кроків не влучиш у стовбур оливи, я вже не кажу про птаха на льоту.
— Мій любий хлопчику,— заворкував Ларрі своїм найпротивнішим медовим голосом.— Ніхто не применшує твоїх успіхів. Я тільки не можу збагнути, чому вважається таким важким те, що особисто мені здається сущою дрібницею.
— Дрібницею? Якби ти мав бодай невеличкий мисливський досвід, ти б таке не бовкав.
— Я не вважаю, що для цього неодмінно треба мати практичний досвід. По-моєму, цілком достатньо холодного розрахунку, витримки і твердої руки.
— Не верзи казна-що!— скипів Леслі.— Тобі завше здається абищицею те, що зроблено іншими.
— Це кара за універсалізм,— зітхнув Ларрі.— Все виявляється до смішного простим, коли я берусь до діла. Тим-то мене дивує, навіщо так метушитись з приводу найзвичайнісінького влучного пострілу.
— До смішного простим?— скептично повторив Леслі.— Я ще зроду не бачив, щоб ти коли-небудь сам зробив те, що радиш іншим.
— Злісний наклеп,— боронився зачеплений за живе Ларрі.— Я завжди готовий на ділі довести істинність моїх ідей.
— Он як. Тоді подивимось на твій дуплет.
— Згода. Ти постачаєш зброю і дичину, а я доведу, що тут непотрібні якісь виняткові здібності. Головне — діяльний розум, здатний з математичною точністю все розрахувати.
— Гаразд, завтра вирушаємо на болото по бекасів. Отам і проявиш свій діяльний розум.
— Мені не принесе задоволення забій птахів, які, судячи з усього, хиріють від самого народження,— сказав Ларрі,— але, оскільки йдеться про мою честь, я пожертвую ними.
— Дай боже, щоб ти хоч одного встрелив,— зауважив Леслі.
— Діти мої, ви сперечаєтеся через такий дріб’язок,— глибокодумно мовила мама, стираючи пух з окулярів.
— Я згодна з Леслі,— несподівано вихопилась Марго.— Ларрі полюбляє напучувати людей, а сам нічого не робить. Йому піде на користь цей урок. Леслі — просто молодчина, уколошкав зразу двох з одного маху, чи як там воно зветься.
Леслі, вирішивши, що Марго неправильно оцінила його доблесть, заходився ще раз, детальніше, описувати епізод.
Цілу ніч йшов дощ, тож рано-вранці, коли ми вирушали дивитись на подвиг Ларрі, під ногами чвакотіла грязюка і мокра земля пахла, мов кекс з коринкою. З нагоди урочистої події Ларрі встромив у свій твідовий капелюх велике індиче перо і тепер виглядав, наче маленький, імпозантний, сповнений безмежної гідності Робін Гуд. Всю дорогу до болота він невгамовно ремствував і скаржився. Йому було холодно; він не розумів, чому Леслі не повірив йому на слово без оцього сміховинного фарсу; рушниця в нього важка, і дичини там, певно, не трапиться взагалі, бо хто ж вистромить носа на таку холоднечу, як сьогодні, хіба якийсь недоумкуватий пінгвін. Суворі й невблаганні, ми гнали його до болота, пропускаючи повз вуха всі скарги й протести.
Це болото утворилося на дні невеличкої долини — акрів десять низовини, яку оброблювано протягом весняних та літніх місяців. У зимовий час їй попускали заростати, і вона вкривалась густим очеретом і травами, серед яких вилися зрошувальні канави, вщерть наповнені каламутною водою. Ці канави з грузькою тванню набагато утруднювали нам хід. Де-де через них було перекинуто вузькі дощані місточки, здебільшого хиткі й трухляві. А проте тільки завдяки цим кладкам ми могли пересуватися по болоту. Скільки ж часу марнувалось на вишукування чергового містка.
Заледве ми перейшли першу кладку, як з-під ніг у нас шугнуло троє бекасів і дременуло геть, погойдуючись на льоту. Ларрі скинув рушницю і натиснув на гашетку. Курки спустились, але пострілу не було.
— Не завадило б спершу її зарядити,— зловтішно мовив Леслі.
— Я думав, ти це зробив,— огризнувся Ларрі.— Хай йому грець, ти ж все-таки відповідаєш за зброю! Я був би підстрелив цю пару, якби не твоя нерозторопність.
Ларрі набив рушницю, і ми знову побрели крізь очеретиння. Перед нами, хоч куди б ми йшли, весь час настирливо скрекотали дві сороки, остерігаючи дичину. Ларрі чортихався, сипав прокльонами, але пронизливе скрекотіння не вщухало. Закипаючи гнівом, він спинився перед містком, навислим над широкою смугою спокійної води, і роздратовано спитав: