— Може, вона вже забула,— висловив оптимістичне припущення Леслі.
— Ні, не забула. Вона якраз згадує про це... Де ж воно?.. Ага, осьдечки:«Оскільки тепер ви можете собі дозволити наймати таке просторе приміщення, я певна, люба Лу, що ви не відмовите в скромному притулкові старій жінці, якій уже недовго топтати ряст». От бачите! Чим тут зарадиш, скажіть на ласку?
— Напишіть їй, що на острові лютує епідемія віспи, і вишліть фото з прищами Марго,— запропонував Ларрі.
— Не городи нісенітниці, любий. До того ж я писала їй, яке це здорове місце.
— Це просто нестерпно, мамо!— скипів Ларрі.— Я так мріяв спокійно попрацювати влітку, запросивши тільки найближчих друзів, а тепер нам загрожує нашестя цієї набридливої старої верблюдиці, пропахлої нафталіном, що безперестанку виспівує псалми у вбиральні.
— Ти перебільшуєш, синку. І я не розумію, навіщо ти приплів сюди вбиральню. Я ніколи не чула, щоб вона співала псалми будь-де.
— Вона співає їх безперервно... а на площинці тим часом шикується черга.
— Ну, хоч би там як, а треба знайти якусь вірогідну відмовку. Не випадає ж писати, що ми не хочемо прийняти її через псалми.
— Чом би й ні?
— Облиш, синку. Все-таки вона наша родичка.
— Ну то й що? Невже ми маємо панькатися з цією фурією тільки через те, що вона наша родичка? Адже найрозумніше було б прив’язати її до стовпа і спалити.
— Це вже занадто,— заперечила мама не дуже щиро.
— Люба мамочко, з усіх настирливих, надокучливих родичів ця, безсумнівно, найжахливіша. Я не можу збагнути, хоч убий, чому ви взагалі з нею спілкуєтеся.
— Але ж я мушу відповідати на її листи, чи не так?
— Необов’язково. Напишіть на них: «Адресат вибув»,— і відсилайте назад.
— Я не можу цього зробити, серденько. Вони впізнають мій почерк. Окрім того, цей лист я вже розпечатала,— нерішуче сказала мама.
— А може, написати їй, що ви захворіли?— запропонувала Марго.
— Атож, ми скажемо, що лікарі вже поставили на вас хрест,— докинув Леслі.
— Я сам складу цього листа,— зрадів Ларрі.
— Нізащо,— твердо заявила мама.— Якщо ти це зробиш, вона одразу примчить доглядати мене. Ти ж її знаєш.
— Ніяк не можу второпати, нащо ви підтримуєте з ними стосунки? — розпачливо мовив Ларрі.— Що це вам дає? Всі вони або допотопні зануди, або несповна розуму.
— Ти не правий, вони цілком при здоровому глузді,— заперечила мама.
— Дурниці... Візьміть хоча б тітку Берту з її вигаданими кішками... Або дядька Патріка, який ходить майже роздягнутий і розповідає всім направо й наліво, як він убивав китів складаним ножиком... Всі вони звихнуті.
— Я згодна, у них є свої дивацтва. Але ж усі вони дуже старенькі, в їхньому віці так і має бути. І зовсім вони не звихнуті,— пояснила мама і додала щиросердно: — В кожному разі, не настільки, щоб їх можна було спекатись.
— Ну, гаразд,— із вдаваною упокореністю сказав Ларрі.— Якщо нам загрожує навала родичів, лишається єдиний вихід.
— А саме?— мама з надією глянула поверх окулярів.
— Переїхати, звичайно.
— Переїхати? Куди переїхати?— спантеличено пробелькотіла мама.
— У менший будинок. Тоді ви зможете написати всім цим причепам, що в нас немає місця.
— Не будь дурником, Ларрі. Хіба можна без кінця переїжджати? Ми й так переїхали сюди, щоб дати відкоша твоїм друзям.
— Ну, а тепер переїдемо, щоб дати відкоша родичам.
— Але ж ми не можемо гасати по всьому острову... Люди подумають, що ми ненормальні.
— Вони й поготів так подумають, якщо сюди прибуде ця стара гарпія. Слово честі, мамо, мої нерви не витримають, якщо вона прителіпається. Візьму тоді у Леслі рушницю і продірявлю їй корсет.
— Ларрі! Я прошу тебе, не говори таких речей в присутності Джеррі.
— Я тільки попереджаю вас.
Запала мовчанка, мама гарячково протирала окуляри.
— Але ж це... це... безглуздя міняти отак помешкання,— промовила вона нарешті.
Нічого безглуздого в цьому немає,— здивувався Ларрі.— Цілком логічний вихід із становища.
— Авжеж,— погодився Леслі.— Це своєрідний самозахист.
— Будьте розсудливі, мамо,— сказала Марго.— Врешті-решт, переїзд — добре, а два — краще.
І, повторюючи про себе цю нову приказку, ми переїхали.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
13. БІЛОСНІЖНИЙ БУДИНОК
Наш новий, білий мов сніг особняк з широкого, густо обплетеного виноградом верандою височів на узгір’ї серед оливкових дерев. Перед ним примостився крихітний, завбільшки чи не з носовик, садок, охайно обгороджений і буйно зарослий дикими квітами. Всю грядку вкривала густою тінню величезна магнолія з темно-зеленим глянцевим листям. Від садиби вниз крутосхилом до проїжджого шляху спускалась уторована дорога, що в’юнилася між оливковими гаями, виноградниками та помаранчевими садами.