— Думайте над своїми вчинками,— повчав нас Спіро.— Маму не можна засмучувати.
— Але чому?— вміло придурювався Ларрі.— Вона ніколи про нас не піклується... то навіщо ж нам її шанувати?
— Побійтесь бога, мастер Ларрі, не треба так жартувати! — бідкався Спіро.
— Він має цілковиту рацію,— з усією серйозністю підтверджував Леслі.— Вона й справді не дуже хороша мати.
— Не смійте так говорити, не смійте!— ревів Спіро.— Мавши таку матір, я б щоранку навколішках цілував їй ноги.
І от ми замешкали в рожевому будинку. Кожен по-своєму пристосувався до нових життєвих обставин. Марго, наприклад, смагла в оливкових гаях у мікроскопічному бікіні, збираючи навколо себе цілий гурт місцевих красенів, які виринали наче з-під землі щоразу, коли потрібно було відігнати бджолу або пересунути шезлонг. Мама натякнула їй, що вважає ці сонячні ванни досить легковажними.
— Адже цей купальний костюм, доню, майже нічого не прикриває.
— Ах, мамо, не будьте старомодною,— нетерпляче сказала Марго.— Зрештою, ми помираємо лише один раз.
На цю несподівану, хоч і правдиву сентенцію мама не знайшла відповіді.
Щоб занести всередину скрині Ларрі, троє міцних сільських парубків з півгодини гріли чуби, а сам Ларрі тим часом метушився коло них, даючи вказівки. Одна скриня була така здоровенна, що її довелося втягати через вікно. Коли нарешті скрині опинилися в кімнаті, Ларрі провів щасливий день, розпаковуючи їх. Забарикадувавшись стосами книг, він цілий день просидів за друкарською машинкою і виходив, мрійливо всміхаючись, тільки попоїсти. Наступного ранку настрій у нього вкрай зіпсувався, оскільки якийсь селянин припнув свого віслюка біля огорожі нашого садка. Раз у раз віслюк стріпував головою і протягло, надсадно ревів.
— Я вас питаю!— обурювався Ларрі.— Хіба це не смішно? Прийдешні покоління будуть позбавлені моєї книги тільки через те, що якийсь йолоп прив’язав цю нікчемну в’ючну тварину під моїм вікном!
— Так, синку,— озвалася мама.— Чому ж ти не проженеш його, якщо він тобі заважає?
— Дорога матусю, мені ніколи ганяти віслюків по оливкових гаях. Я жбурнув у нього брошурою з історії християнства. Що, по-вашому, я іще міг зробити?
— Бідолашне створіння прив’язане,— сказала Марго.— Воно не може саме відв’язатися.
— Мусить бути закон, що забороняв би лишати цих жалюгідних тварин біля людських осель. Нехай хто-небудь з вас забере його звідси.
— А навіщо?— спитав Леслі.— Він нам не заважає.
— Біда з такою сімейкою,— гірко зауважив Ларрі.— Ніякого розуміння, ніякого співчуття.
— Ти теж не надто співчуваєш ближнім,— зронила Марго.
— А все ваша провина, мамо,— суворо заявив Ларрі.— Не слід було виховувати нас егоїстами.
— Отакої!— вигукнула мама.— Нічого подібного!
— Авжеж, ми не стали б такими егоїстами без вашого сприяння,— безжалісно провадив Ларрі.
Врешті-решт ми з мамою відв’язали віслюка й відвели його у долину.
Тим часом Леслі повитягав свої револьвери і заходився стріляти з вікна спальні по старій бляшанці, налякавши нас усіх. Переживши вранці й без того сильне потрясіння, Ларрі заявив, що навряд чи зможе працювати, коли будинок двигтітиме, як від землетрусу, кожні п’ять хвилин. Ображений Леслі сказав, що йому треба тренуватися. Ларрі відповів, що ця стрілянина схожа не на тренування, а на заколот сипаїв в Індії. Мама, нерви якої також страждали від пострілів, запропонувала тренуватися з незарядженим револьвером. Леслі доброї півгодини розтлумачував їй, чому це неможливо. Зрештою, він неохоче відніс свою бляшанку подалі від будинку; постріли тепер звучали приглушено, та все одно не давали нам спокою.
Мама, зірко пильнуючи за нами всіма, знаходила час і для власних справ. Весь дім наповнився духмяним ароматом зілля, різко запахло часником і цибулею, на кухні кипіли численні горщики й каструльки. Мама снувала між ними з тихим бурмотінням, окуляри її зсовувались набік. На столі височіла купа кулінарних книг, куди вона зазирала час від часу.
Мама також залюбки поралася в садку, щось підрізала, обривала, натхненно сіяла й саджала.
Мене садок теж цікавив, разом з Роджером ми відкрили там безліч дивовижних речей. Роджер, наприклад, дізнався, що не варто нюхати шершнів, що сільські собаки тікають валуючи, щойно глянеш на них крізь паркан, і що курчата, які з шаленим кудкудаканням зриваються з кущів фуксії,— то недозволена, хоч і бажана здобич.