Він сьорбнув кави і кинув на мене сором’язливий погляд. Здогадавшись, що мені слід задати навідне питання, я поцікавився, чому він вважає бультер’єрів ненадійними.
Підступні! — Кралевський витер губи.— Вельми підступні.
Він відкинувся на спинку стільця, заплющив очі й молитовно склав руки.
Пригадую, якось (багато років тому, коли я жив в Англії)
мені вдалося врятувати одну Леді, коли на неї накинувся такий от монстр.
Він розплющив очі й насторожено глянув на мене. Побачивши, що я слухаю дуже уважно, Кралевський знову заплющив їх і повів далі:
Яснів чудовий весняний ранок, я неквапом прогулювався Гайдпарком. О тій ранній порі в парку було зовсім безлюдно й тихо, лунав тільки пташиний спів. Я пройшов уже чималенько, коли раптом почув різке, злостиве гавкання.
Голос його перейшов у тремтячий шепіт. Все ще не розплющуючи очей, він схилив голову набік, мовби дослухаючись. Це було так достовірно, що я теж уявив себе в парку, серед нарцисів, і почув люте собаче гавкання.
Спершу я не надав цьому значення, думав, мабуть, чийсь собака ганяється за білками. Аж ось до мене долинули крики: «Пробі!»
Кралевський заціпенів на стільці, насупився, ніздрі його задрижали.
Я рвонув туди крізь хащі і побачив моторошну сцену.
Він замовк, провів рукою по чолу. Здавалось, навіть зараз йому нестерпно важко пригадувати подробиці інциденту.
Там, притулившись спиною до дерева, стояла Леді. Спідниця її була пошматована, ноги покусані до крові. Вона шезлонгом відбивалась од знавіснілого бультер’єра. Озвірілий пес з піною біля рота наскакував на неї, люто гарчав, і я бачив, що Леді от-от зомліє. Не можна було гаяти ні секунди.
Міцно заплющивши очі, щоб чіткіше уявити собі примарну картину, Кралевський випростався на стільці й надав своєму обличчю зухвалого, молодецького виразу — виразу сміливця, що заповзявся рятувати Леді від бультер’єра.
Я підняв свій ціпок і кинувся вперед, гучними вигуками підбадьорюючи Леді. Цербер негайно визвірився на мене, але я так бебехнув його по голові, що важкий ціпок переломився навпіл. Він, звісно, отетерів, проте швидко оговтався. Я стояв перед ним беззахисний, а звір зібрав останні сили, роззявив пащу й стрибнув мені прямо на горло.
На чолі Кралевського зарясніли краплини поту. Він зробив паузу, витяг носовик і приклав до лоба. Мені страшенно кортіло дізнатись, що ж було далі. Кралевський знову з’єднав кінчики пальців і провадив:
Я вчинив єдино можливе в даній ситуації. У мене був один шанс із тисячі, і я ним скористався. Коли звір стрибнув мені в обличчя, я встромив руку йому в пащеку, схопив за язик і чимдуж скрутив його. Зуби вп’ялися мені в кисть, зацебеніла кров, але я тримався з усіх сил, знаючи, що на карту поставлено моє життя. Собацюра метався туди-сюди, як мені здалося, цілу вічність. Сили мої танули,— ще мить, і кінець. Коли раптом звірюка різко смикнулась і вся обм’якла. Я вийшов переможцем. Собаку задушив її власний язик.
Я зітхав, зачарований. Дивовижна історія! І цілком вірогідна. Та навіть якщо це вигадка, все одно такі історії повинні траплятися на білому світі. Певно, досі Кралевському не випадало змагатися з бультер’єром в реальному житті, що ж, він зробив це в уяві. Я щиро співчував йому. Сказав, що лише справжньому сміливцеві під силу отак знешкодити собаку. Кралевський розплющив очі і, побачивши мій непідробний захват, зашарівся од задоволення. Зніяковіло всміхаючись, він заперечив:
— Ні, ні. Тут справа не в сміливості. Сам розумієш, Леді спіткало лихо, і в джентльмена просто не було іншого виходу. Він доконче мусив якось зарадити біді. Клянусь Юпітером!
Знайшовши в мені чуйного і вдячного слухача, Кралевський чимдалі розвивав свій талант оповідача. Він щедро постачав мені все нові й нові історії, одну моторошнішу іншої. Невдовзі я зметикував, що коли делікатно наштовхнути його на яку-небудь думку, то назавтра неодмінно з’явиться принагідне оповідання, зіткане за цей час його буйною фантазією.
Затамувавши дихання, я слухав, як він і Леді — єдині, хто врятувався після корабельної аварії — добувались до Мурманська («На мене там чекали термінові справи»). Протягом двох тижнів удвох вони дрейфували на айсберзі, одежа їхня заледеніла, зрідка вони з’їдали сиру рибину або чайку, аж доки не надійшов порятунок. Судно, що підібрало їх, могло спокійно пройти мимо, якби не кмітливість Кралевського: він послугувався хутряною шубкою Леді, щоб запалити сигнальний вогонь.
Мене приголомшило оповідання про те, як його захопили в полон розбійники в далекій Сірійській пустелі («супроводжував Леді до гробниць»). Коли ці бузувіри нахвалялися викрасти його прекрасну супутницю, щоб справити за неї відкупного, він запропонував себе замість неї. Але бандити, очевидно, визнали Леді вартнішим заложником і відмовились. Кралевський ненавидів кровопролиття, але що міг вдіяти джентльмен за подібних обставин? Він убив всіх шістьох ножем, схованим в чоботі.