— Ми не зможемо їхати машиною, синку. Додо занудить, та й, крім того, ми всі там не помістимось.
— Невже ви збираєтесь брати з собою цю тварину?— спитав нажаханий Ларрі.
— Але я змушена взяти її, любий... дві накидаємо, одну спускаємо... я не можу лишити її вдома... три накидаємо... Ти ж знаєш, яка вона.
— Ну, тоді замовте для неї окрему чортопхайку. Будь я проклятий, якщо я роз’їжджатиму разом з нею по острову. Ще подумають, що я пограбував собачий притулок у Баттерсі.
— Їй не можна подорожувати в автомобілі. Саме про це я тобі й товчу. Ти ж знаєш, вона закачується... А тепер, любий, посидь спокійно хвилинку, мені треба полічити.
— Але це смішно...— завів був Ларрі роздратовано.
— Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять,— голосно карбувала мама.
— Але це смішно теліпатись бозна-скільки часу тільки тому, що Додо нудить від одного вигляду автомобіля.
— Ну от, маєш!— розсердилась мама.— Збив мене з ліку. Ще раз прошу, не відволікай мене, коли я в'яжу.
— А чому ви так упевнені, що її не занудить у човні?— зацікавився Леслі.
— Ті, хто закачуються в автомобілі, ніколи не страждають на морську хворобу,— пояснила мама.
— Не вірю я цьому,— впирався Ларрі.— Все це бабські теревені. Правда ж, Теодоре?
— Не можу сказати,— розсудливо відповів Теодор.— Я не вперше чую про таке, але чи є тут... гм... е... зерно істини, не знаю. Можу лише підтвердити, що досі мене в машині не закачувало.
— Ларрі спантеличено дивився на нього.
— Ну і що ж це доводить?— не міг второпати він.
— Мені завжди погано в човні,— просто пояснив Теодор.
— Нечувано!— кип’ятився Ларрі.— Якщо ми поїдемо машиною, закачається Додо, а якщо човном — Теодор. От і вибирайте.
— Я не знала, що ви вразливі на морську хворобу, Теодоре,— сказала мама.
Так, на жаль, вразливий. Це страшенна незручність.
— Ну, за такої погоди море буде зовсім спокійне,— сказала Марго.— Ви напевно не заслабнете.
— На жаль,— відповів Теодор, здіймаючись навшпиньки,— погода не має ніякого значення. Мені робиться погано при... е... найменшому коливанні. Навіть кілька разів у кінотеатрі, коли на екрані показували кораблі в бурхливому морі, мені довелося... гм... вийти з залу.
— Найзручніше було б розділитись,— запропонував Леслі.— Половина їде човном, а друга половина — машиною.
— Блискуча думка! — зраділа мама. — Це вирішує проблему.
Але це зовсім нічого не вирішувало, бо, як виявилось, через
невеликий обвал проїхати по дорозі до озера було неможливо. Перед нами постала дилема: або добиратися морським шляхом, або взагалі відмінити поїздку.
Теплим росяним світанком, який провіщав ясний безвітряний день і спокійне море, ми вирядилися в дорогу. Щоб розмістити всю нашу сім’ю, собак, Спіро, Софію, довелося налаштувати не тільки «Морську корову», але й «Бутла-Товстозадого». «Морська корова» повинна була взяти на буксир пузатого «Бутла», що значно зменшувало її швидкість, але іншого виходу ми не бачили. На пропозицію Ларрі на борту «Вутла» вирушали собаки, Софія, мама і Теодор, а всі решта посідали на «Морську корову». На жаль, Ларрі не врахував однієї важливої обставини: кільватерного струменя від ходу «Морської корови». Хвиля здіймалась від її корми скляною блакитною стіною і досягала максимальної висоти якраз у той момент, коли вона торкалася широких грудей «Бутла», підкидала його в повітря і знову вергала вниз. Але ми на «Морській корові» тривалий час нічого не помічали, бо гуркіт двигуна заглушував мамині відчайдушні крики про допомогу.
Коли ми нарешті спинили мотор і «Бутл» підстрибом наблизився до нас, ми побачили, що закачались не тільки Теодор і Додо, але й уся команда, навіть такий загартований морський вовк, як Роджер. Довелося забрати всіх на «Морську корову» і покласти там рядком. Спіро, Ларрі, Марго і я зайняли їхні місця на «Бутлі». На підході до озера Антініотісса всі збадьорились, за винятком Теодора, який все ще намагався триматись поближче до борту, байдуже споглядаючи свої черевики і односкладово відповідаючи на всі запитання.
Ми обігнули останній червоно-золотий мис, складений із хвилястих шарів, схожих на стоси закам'янілих гігантських газет або на поруділі, оброслі цвіллю рештки колосальної бібліотеки, і «Морська корова» вкупі з «Бутлом» завернула в широку голубу затоку біля озера. За смугою перлисто-білого піску здіймалась велика, вкрита ліліями дюна. Тисячі схожих на білі сурми квітів виблискували на сонці і зводили до неба свої розтруби, видихаючи замість музики важкий пряний аромат — очищені пахощі літа, теплу духмяність, що спонукала вас знов і знов глибоко ковтати повітря, впиваючись ним. Останній короткий тріск мотора розкотився луною між скель, і обидва човни з тихим шелестінням полинули до берега, звідкіля нам назустріч задухмянів над водою аромат лілій.