Вивантаживши спорядження на білий пісок, всі розійшлися, хто куди. Ларрі й Марго розляглися на мілкому місці, ніжачись на легких брижах. Мама, прихопивши з собою лопатку й кошик, повела свою кавалькаду на прогулянку. Спіро, що скидався на смагляву доісторичну людину, забрався в струмок, де стояв по коліно в прозорій воді, серед табунців риб, сердито вдивлявся в глибину і тримав напоготові тризубець.
Ми з Теодором і Леслі кинули жереб, кому на який бік озера вирушати, і розійшлися в протилежних напрямках. Прикордонним знаком, що ділив територію озера навпіл, нам слугувала старезна кострубата олива. Далі за неї ми не заходили, Леслі так само не порушував кордон. Це позбавляло його можливості ненароком підстрелити нас у густих очеретяних хащах. Доки ми з Теодором копошились, наче дві завзяті чаплі, в калюжах та струмках, Леслі впевнено пробирався крізь хащі на другому кінці озера, і раз у раз до нас долинав постріл, що свідчив про його успіхи.
Коли надійшов час ленчу, ми всі, зголоднілі, зібрались на березі. Леслі приніс повний ягдташ дичини: куріпок, перепелів, бекасів, припутнів; ми з Теодором — пробірки й пляшки, наповнені дрібного живиною. Палало багаття, на підстилках розкладено їжу, з моря принесли пляшки вина, де вони охолоджувались край берега. Ларрі підтягнув свій ріжок підстилки на схил дюни і вільно простягнувся серед білих лілій. Теодор сидів прямо, старанно пережовував їжу і стріпував бородою. Марго загоряла на сонечку в граціозній позі, потроху ласуючи фруктами й овочами. Мама й Додо розташувалися в тіні під великою парасолькою. Леслі з рушницею на колінах усівся прямо на піску, однією рукою він тримав здоровенний шматок холодного м’яса, другою замислено погладжував цівки своєї рушниці. Спіро перевертав над вогнем імпровізований рожен, на якому смажилося семеро жирних бекасів.
— Райське місце!— бурмотів з набитим ротом Ларрі, простягнувшись серед осяйних квітів.— Воно створене спеціально для мене. Я хотів би лежати тут вічно і одержувати закуски й вино з рук прекрасних дріад. Минатимуть століття, і коли-небудь я, звичайно, забальзамуюсь від постійного вдихання цього аромату. І одного дня мої вірні дріади не застануть мене тут, лишиться тільки аромат. Прошу, киньте мені хто-небудь отого апетитного інжиру.
— Колись я читав дуже цікаву книжку про бальзамування,— пожвавішав Теодор.— Єгиптянам, звісно, завдавали багато клопоту їхні мумії. І треба сказати, що спосіб... е... витягання мозку через ніс вельми хитромудрий.
— Що, витягали мізки через ніс якимись гачками?— зацікавився Ларрі.
— Ларрі, синку, не під час їжі.
Після ленчу ми перейшли в затінок під оливами і, заколисані мелодійним співом цикад, дрімали там, аж доки не спала спека. Час од часу хто-небудь підводився і йшов до моря, потім, похлюпавшись хвилинку на мілкому місці, освіжений, вертав назад і знову поринав у сон.
Близько четвертої, коли ми, все ще напівсонні, з чашками в руках посідали навколо багаття, серед лілій з’явилась ясноока, ясногруда вільшанка і застрибала до нас. Футів за десять від багаття вона спинилась і оглянула нас критичним оком. Вирішивши, що ми знудьгувались без розваг, вільшанка підскочила до гарної арки, сплетеної з двох лілій, стала під ними в ефектній позі, випнула грудки й залилася дзвінким, переливчастим співом. Закінчивши виступ, вільшанка раптом досить самовпевнено схилила голову, немовби кланяючись перед публікою, а ми розреготались.
— Які вони милі, ці співушечки,— сказала мама.— В Англії одна вільшанка сиділа біля мене годинами, коли я поралася в садку. Вони так кумедно випинають свої грудки.
— А ця допіру немов і справді зробила кніксен,— озвався Теодор.— Коли вона... е... випнула грудки, мені на думку спала... гм... така повнотіла оперна співачка.
— Атож,— підхопив Ларрі,— яка співає що-небудь легке, життєрадісне... Може, Штрауса.
— До речі, про оперу,— зблиснув очима Теодор.— Не розповідав я вам про останню оперну виставу на Корфу?
— Ні,— сказали ми і зручно повсідалися, тішачись наперед новою гуморескою Теодора.
— Це була... розумієте... одна з роз’їзних оперних труп. Здається, з Афін, а може, з Італії. І першого вечора вони давали «Тоску». В їхньої солістки, як водиться, були досить... е... пишні форми. Ну, а як ви знаєте, в заключному акті опери героїня кидається назустріч смерті зі стіни фортеці. На першому спектаклі героїня вибралась на мур, заспівала останню арію і кинулася... ви знаєте... у прірву. На жаль, робітники сцени забули покласти що-небудь внизу, куди б вона могла приземлитись. І тому гуркіт падіння і... е... крики болю дещо послабили враження, ніби вона розбивається на скелях на смерть. Співак, який саме оплакував її трагічну загибель, чимдуж напружував... е... голосові зв’язки, щоб заглушити волання. Ця притичина, цілком природно, засмутила героїню, і назавтра робітники сцени зробили все можливе, щоб забезпечити їй приємне приземлення. Гепнувшись так боляче напередодні, героїня насилу провела оперу до... е... фінальної сцени. Вона знову вибралася на мур, виконала свою останню арію і кинулась у безодню. На жаль, робітники вдалися тепер до іншої крайності. Величезна купа матраців і цих... знаєте... пружинних сіток була такою еластичною, що героїня, торкнувшись їх, підскочила в повітря. І от, коли всі учасники опери підійшли до... е... як це називається?., ах так, до рампи і заходились обмінюватися враженнями про її смерть, верхня частина героїні, на превелике зачудування публіки, кілька разів появлялась над стінами.