Під час розповіді Теодора вільшанка ще раз наважилася прискакати до нас ближче, але вибух реготу знову сполохав її, і вона полетіла собі.
— Знаєте, Теодоре, я певен, що ви присвячуєте ввесь свій вільний час вигадуванню цих історій,— ледве спромігся на слово Ларрі.
— Ні, ні,— заперечив Теодор, щасливо всміхаючись у бороду.— Деінде мені, можливо, і довелось би їх вигадувати,
але тут, на Корфу, події... е... так би мовити, випереджають мистецтво.
Після чаю ми з Теодором знову подалися на берег озера і допізна провадили свої розвідки. Коли зовсім стемніло, ми повільно побрели назад, туди, де палало розкладене Спіро багаття, схоже на тремтливу величезну хризантему між примарними білими ліліями. Спіро вдалося заколоти остенем три великі рибини, і тепер він, зосереджено насупившись, смажив їх на рашпері, ввесь час присмачуючи: то додавав зубок часнику, то кропив цитриновим соком, то притрушував перцем.
Над горами зійшов місяць, і лілії засріблились у його промінні. По світлому морю бігли маленькі хвильки і, торкнувшись берега, зітхали з полегшенням. На деревах вже пугукали сови, а в густих сутінках спалахували й згасали нефритові вогники світляків.
Позіхаючи, ми перетягли нарешті свої речі в човни, добрались на веслах до затоки і, чекаючи, поки Леслі заведе мотор, кинули прощальний погляд на Антініотіссу. Лілії сяяли, мов сніжне поле під місяцем, а темний задник з оливкових дерен ряснів тьмяними вогниками світляків. Багаття, яке ми затоптали перед самим від’їздом, світилось гранатовою плямою на крию сніжного поля квітів.
Так, це справді навдивовижу... е... гарне місце,— промовив Теодор.
Це казкове місце,— погодилась мама і відтак дала йому свою найвищу оцінку:— Я хотіла б, щоб мене тут поховали.
Мотор невпевнено застукотів і нарешті прорвався гучним ревом. Набираючи швидкість, «Морська корова» пішла вздовж берега з «Бутлом» на буксирі, і за ними по темній воді віялом потягнувся білий, легкий, наче павутина, слід, виблискуючи фосфоричними іскорками.
17. КАРТАТІ ПОЛЯ
Між морем та лінією горбів, на одному з яких стояв наш будинок, тягнулася смуга прорізаних каналами полів. У цьому місці в суходіл вганялась велика, майже відділена від моря затоки, мілка й прозора. її пласкі береги вкривала густа сітка вузьких канальчиків, що за часів венеціанського панування були соляними варницями. Кожен квадратик землі, облямований водотоками, було ретельно оброблено і засаджено кукурудзою, картоплею, інжиром, виноградом. Ці поля з маленьких яскравих клітин нагадували різнокольорову шахівницю, по якій пересувалися барвисті фігурки селян.
Я залюбки ходив сюди на полювання, бо у вузьких хащах і в чагарниках водилося безліч тварин. Там легко було заблукати, оскільки в самозабутній гонитві за метеликом ви могли перейти зовсім не той місток, що з’єднував один квадрат з іншим, і потім пробиратися в цьому заплутаному лабіринті серед комишів, фігових дерев та високої кукурудзи. Ці поля переважно належали селянам, моїм друзям, тож, вирушаючи туди, я знав, що завше зможу там відпочити за гронцем винограду з ким-небудь із знайомих, дізнатись про цікаві новини. Наприклад, про те, що на баштані Георгіо між динями є гніздо жайворонка. Якщо йти по шахівниці прямо, не зупинятися з друзями і не відволікатись на водяних черепах, які брьохали з мулистих берегів у воду, ви попадете в таке місце, де всі канали розширюються і зникають серед великої ділянки піску, вкритого дрібними жмурами після нічних припливів.
Довгі звивисті ланцюги розмаїтих уламків позначали тут повільне відступання моря. Чарівні ланцюги, де можна натрапити на барвисті водорості, мертві морські голки, коркові поплавці з рибальських сітей, що мали цілком їстівний вигляд — прямо шматки соковитого фруктового торта,— скалки пляшкового скла, відшліфовані хвилями і піском так, що здавалися коштовними смарагдами, мушлі, колючі, мов їжаки, або гладенькі, овальні й ніжно-рожеві, як нігті якоїсь утопленої богині.