Виконавши свій обов’язок, пси лишили мене з вужами, а самі відійшли на безпечну відстань (оскільки не довіряли рептиліям) і зручно всілися, не зводячи з мене зацікавлених очей. Я звільна крутив сачок для метеликів, доки не зняв з нього держално.
Тепер у мене був кийок для ловів, але завдання полягало в тому, як би одним кийком зловити обох вужів. Поки я розмірковував, один вуж усе вирішив за мене: він потихеньку розгорнувся і слизнув у канаву, рівно, немов ножем, розрізавши воду.
Думаючи, що він для мене втрачений, я невдоволено слідкував, як його в’юнисте тіло зливається з відображенням у воді; потім, на свою втіху, побачив, що з дна повільно здіймається стовп грязюки і трояндою розтікається на плесі. Отже, рептилія зарилась на дні і лежатиме там, доки не подумає, що я вже пішов. Я переключив увагу на другого вужа, притиснувши його кийком до соковитої трави. Він звився в заплутаний клубок, роззявив рожеву пащеку й зашипів на мене. Двома пальцями я міцно схопив його за шию, і вуж, обм’якнувши, завис у повітрі. Я погладив його красивий білий живіт і буру спинку, де луска злегка відстовбурчилась, мов на ялиновій шишці, обережно опустив у кошик і наладнався ловити другого плазуна. Одійшовши трохи осторонь, я держалном сачка заходився вимірювати глибину каналу. Там виявилось води приблизно на два фути і під нею ще трифутовий шар м’якої трясовинної твані. Оскільки вода була темна і вуж причаївся на дні, я подумав, що найдоцільніше — намацати його ногою (так я завжди розшукував серцівок), а потім швидко схопити руками.
Скинувши сандалі, я заліз у теплу воду, відчуваючи, як рідкий мул проціджується у мене між пальцями ніг і м’яко, немовби попелом, обволікає гомілки. Дві великі чорні хмари розпустились довкола моїх стегон і попливли через канал. Я добрів до того місця, де чаїлася моя намічена здобич, і почав звільна, дбайливо водити ногою в сколоченій грязюці. Намацавши нарешті слизьке тіло, я занурив у воду руки по лікоть, намагаючись схопити вужа. В руках у мене лишилась тільки мулиста твань, що просотувалась крізь пальці і спливала за течією каламутними клубами. Я стояв і проклинав своє невезіння, коли раптом, за якийсь ярд від мене, вуж вигулькнув на поверхню і, зміїсто звиваючись, поплив по каналу. З переможним вигуком я навалився на нього всім тілом.
Був один прикрий момент, коли я пірнув у темну воду і грязюка забила мені очі, вуха й рот, а проте я відчував, як тіло вужа шалено б’ється в моїй міцно стиснутій лівій руці, і радість огортала мене. Ковтаючи повітря і відпльовуючись, увесь забрьоханий тванню, я всівся посеред каналу й цупко вхопив плазуна за шию, доки він не встиг оговтатись і вкусити мене. Коли я нарешті звівся на ноги і повернув до берега, там на мене чекав сюрприз. Я побачив, що моя аудиторія збільшилась,— тепер поряд з собаками сидів мовчазний незнайомець. Зручно влаштувавшись, він з добродушною цікавістю спостерігав за мною.
Це був невисокий на зріст, кремезний чоловік зі смаглявим лицем і густою кучмою світло-тютюнового волосся. В його великих ясно-синіх очах грали лукаві бісики, а широкі губи під коротким орлиним носом надавали обличчю насмішкуватого виразу.
На ньому була блакитна сорочка, вицвіла й вигоріла, ніби незабудка під літнім сонцем, і старі штани з сірої фланелі. Цю людину я бачив уперше. Либонь, це якийсь рибалка з далекого села. Він з серйозним виглядом пантрував, як я вибираюсь на берег, затим усміхнувся.
— Доброго здоров’я,— промовив він низьким приємним голосом.
Я чемно відповів на привітання і зайнявся вужем, силкуючись якомога обережніше запихнути його в кошик так, щоб звідти не вискочив перший. Я чекав, що новоприбулий прочитає мені лекцію про отруйність нешкідливих водяних плазунів і про небезпеку, на яку я наражаю себе, але, на мій подив, він нічого цього не сказав, а й далі зацікавлено слідкував, як я запихаю в’юнкого вужа в кошик. Упоравшись з вужем, я помив руки і дістав виноград, зірваний на ділянці Такі. Одне гроно узяв собі, а друге запропонував новому знайомому, і ми удвох накинулись на соковиті ягоди й заходились уминати їх за обидві щоки. Коли шкірка з останньої виноградини плюснула у воду, чоловік вийняв з кишені тютюн і скрутив цигарку короткими засмаглими пальцями.
— Ти іноземець?— поспитав він, з насолодою затягуючись.
Я сказав, що я англієць і що ми мешкаємо в будинку на пагорбі; потім почав чекати неминучих запитань про кількість, стать, вік моїх рідних, їхні заняття та прагнення, а також про те, чому ми живемо на Корфу. Такі розпитування провадили звичайно всі селяни, але робили вони це без задньої думки, від чистого серця, подружньому. В свої власні справи вони втаємничували вас з надзвичайною відвертістю й простотою і відчули б себе ображеними, якби ви повелися інакше. Проте, на моє здивування, чоловіка цілком задовольнила відповідь, бо більше він ні про що не запитував, а просто сидів і пускав у небо тонкі струминки диму, дивлячись перед собою мрійливими синіми очима.