Вдома, у вітальні, я опустив Алеко на підлогу і під його невгамовний хрипкий акомпанемент заходився розмотувати сорочку. Зачувши галас, з кухні прибігли мама й Марго. Алеко, звільнений від сорочки, але все ще з зав’язаним дзьобом, стояв посеред кімнати і нестямно кричав.
— О господи, що воно таке? — видихнула мама.
— Який велетенський птах! — зачудувалась Марго.— Це орел?
Мене завжди дратувала вбогість орнітологічних знань моїх рідних. Ледве стримуючись, я розтлумачив їм, що це ніякий не орел, а морська чайка. І розповів, яким чином птах потрапив до мене.
— Але, синку, чим ми будемо годувати його? — запитала мама.— Він їсть рибу?
— Алеко,— сказав я з оптимізмом,— їстиме все, що дадуть.
Я зробив спробу зняти носовик з його дзьоба, але він чомусь
вирішив, що я хочу відлупцювати його, і знову заверещав крізь носовик. На цей новий вибух люті прибігли Ларрі й Леслі.
— Хто це тут, хай йому грець, завів волинку? — вигукнув Ларрі, вриваючись до вітальні.
Алеко на мить затих, холодно зміряв очима новоприбулого і, склавши йому ціну, голосно й зневажливо пирхнув.
— Боже мій! — скривився Ларрі і квапливо відступив назад, наштовхнувшись на Леслі.— Що це за диявольське поріддя?
— Джеррі приніс нового птаха,— сказала Марго.— Правда ж, лютий?
— Це чайка,— сказав Леслі, виглядаючи з-за плеча Ларрі.— Ну й здоровило!
— Дурниці,— сказав Ларрі.— Це альбатрос.
— Ні, чайка.
— Не будь йолопом. Де ти бачив таких великих чайок? Кажу тобі, це збіса дорідний альбатрос.
Алеко зробив кілька кроків у бік Ларрі і знову вискнув на нього.
— Забери його геть! — скомандував Ларрі.— Ти чуєш, Джеррі, забери його геть, а то цей чортяка кидається на мене.
— Стій спокійно, він тебе не зачепить,— порадив Леслі.
— Добре тобі говорити, коли ти стоїш за моєю спиною. Джеррі, негайно приборкай цього птаха, доки він не скалічив мене.
— Не кричи так, синку, ти злякаєш її.
— Де ж пак! Цей вогнедишний дракон розперізується тут, сваволить, кидається на всіх, а ви кажете не лякати його.
Мені вдалося непомітно підкрастись і схопити Алеко ззаду. Незважаючи на нестямний вереск протесту, я примудрився стягнути з нього носовик. Коли я відпустив птаха, він аж затіпався од злості і двічі чи тричі клацнув дзьобом, ніби батогом ляснув.
— Ви чуєте? Зубами скрегоче! — обурювався Ларрі.
— У них немає зубів,— зауважив Леслі.
— Ну то дарма, скрегоче чимось іншим. Сподіваюсь, мамо, ви не дозволите тримати його в домі? Він, безсумнівно, вкрай небезпечний,— самі очі он чого варті. До того ж, альбатроси накликають біду.
— Та невже? — стурбувалась мама, яка добре розумілася на прикметах.
— Це загальновідомо. Навіть коли принести в дім тільки перо від нього, на родину обрушується чума, або шизофренія, або ще яке нещастя.
— Ти маєш на увазі павичів, синку.
— Ні, таки альбатросів. Це всім відомо.
— Ні, синку, біду накликають павичі.
— Ну, хоч би там як, ми все одно не можемо тримати вдома цю поторочу. То було б справжнє божевілля. Нам всім доведеться спати з арбалетами під подушкою.
— Далебі, Ларрі, ти все ускладнюєш,— сказала мама. — Мені здається, вона зовсім ручна.
— Ви діждетесь, що одного чудового ранку всі прокинуться з видовбаними очима.
— Які дурниці ти мелеш, синку. У неї такий сумирний вигляд.
В цей момент Додо, яка завжди всі поточні події сприймала дещо загальмовано, вперше запримітила Алеко. Пихкаючи
і вибалушивши від цікавості очі, вона причалапкала до нього і стала обнюхувати. Алеко миттю змахнув дзьобом, і, якби Додо в цю секунду не обернула голову на мій несамовитий зойк, носа її було б відтято, а так ковзний удар припав лише на вилицю. Додо так здивувалась, що нога її одразу вискочила з суглоба. Задерши голову, собака пронизливо заверещала. У Алеко, як видно, склалося враження, що це розпочався вокальний конкурс. Він, надриваючись, силкувався перекричати Додо і лопотів крилами так затято, що загасив одну з ламп.
— Ну от, бачите! — тріумфував Ларрі.— Що я казав? П’яти хвилин не пробув у хаті, а вже вбив собаку.
Мама з Марго кинулись масажувати ногу Додо, тим часом Алеко з цікавістю спостерігав за цією процедурою. Він голосно клацав дзьобом, немовби дивуючись кволості собачого племені, потім щедро поцяцькував підлогу і бундючно помахав хвостом, ніби зробив щось вельми розумне.
— Як мило! — прокоментував Ларрі.— Тепер ми ще маємо бабратись по пояс в гуано.