— Запевняю вас, цей дім смертельно небезпечний. В кожній шпарині, в кожній нишпорці чаїться хижа звірина, ладна щомиті стрибнути на вас. Просто незбагненно, як я досі не зробився калікою на все життя. Тут невільно, наприклад, запалити сигарету. Здавалось би, така буденна, безневинна дія, але й вона таїть у собі загрозу. Не шанується навіть недоторканність моєї спальні. Спочатку мене атакувала скорпіониха, бридка звірюка, яка розсівала повсюди отруту й своїх виплодків. Потім мою кімнату сплюндрували сороки. Нині, як бачите, у нас змії у ванні, а довкола будинку гасає величезна зграя альбатросів, деренчливих, мов зіпсований водогін.
— Ларрі, синку, ти занадто згущуєш фарби,— сказала мама, неуважливо всміхаючись гостям.
— Дорога мамо, я не тільки не згущую фарби, а навпаки — вибілюю ситуацію. Згадай, як Квазімодо надумався спати в моїй кімнаті.
— В цьому не було нічого страшного, любий.
— Ще б пак,— з гідністю відповів Ларрі.— Дуже приємно, коли о пів на четверту ранку тебе розбуркує голуб і задирає хвоста прямо над твоїм оком...
— Так, ну гаразд, ми доволі поговорили про тварин,— квапливо перебила його мама.— Я думаю, стіл уже накритий; може, перейдемо туди?
В кожному разі,— не вгавав Ларрі,— цей хлопчисько небезпечний... Йому тільки й на думці звірина.
Всі рушили до столу. Гостям вказали їхні місця, всі порозсаджувалися і стали усміхатись один одному. Наступної миті двоє з гостей зарепетували на гвалт і злетіли зі своїх стільців, мов ракети.
— О господи, що ж іще сталося? — стрепенулась мама.
— Мабуть, знову скорпіони,— мугикнув Ларрі, зриваючись з місця.
— Щось мене вкусило... вкусило за ногу!
— Ну от, маєте! — тріумфував Ларрі.— Що я вам казав? Не здивуюсь, якщо під столом виявиться парочка ведмедів.
Єдиний з-поміж гостей, хто не втратив самовладання перед лицем прихованої небезпеки, був Теодор. Він спокійно нахилився, підняв скатертину і зазирнув під стіл.
— Аг-га! — долинув звідти його приглушений голос.
— Що там? — запитала мама.
Теодор вигулькнув з-під скатерки.
— Здається, це... е... якийсь птах. Великий чорно-білий птах.
— Це альбатрос! — пожвавішав Ларрі.
— Ні, ні,— виправив Теодор.— Це якийсь вид чайки, я думаю.
— Не ворушіться... сидіть спокійно, якщо не хочете, щоб вам відтяли ногу до коліна,— оповіщав гостей Ларрі.
Такі слова, зрозуміло, не сприяли відновленню спокою. Гості, всі як один, підхопились і вийшли з-за столу.
Алеко видав з-під скатертини довгий, загрозливий крик. Чи був це острах втратити здобич, чи протест проти метушні, важко сказати.
— Джеррі, негайно злови цього птаха! — командував Ларрі з безпечної відстані.
— Справді, синку,— згодилася мама.— Посади його краще в клітку, йому не можна тут залишатись.
Я обережно підняв край скатерки. Алеко чинно розсівся під столом, немов туз, і свердлив мене лихими жовтими очима, а коли я простягнув руку до нього, він розправив крила й зловісно клацнув дзьобом. Алеко явно не мав настрою до жартів. Я взяв серветку й почав водити нею перед його дзьобом.
— Чим тобі допомогти, мій любий хлопчику? — спитав Кралевський.
Очевидно, репутація орнітолога зобов’язувала його запропонувати свої послуги, але, коли я відмовився від його допомоги, він зітхнув з полегшенням. Я пояснив, що Алеко сьогодні не в гуморі, тому швидко його не зловиш.
— Тільки, ради бога, не воловодься, а то суп прохолоне,— дратувався Ларрі.— Вимани це бидло чим-небудь. Що вони їдять?
Мені нарешті вдалося схопити Алеко за дзьоба, і, хоч як він пручався, я витягнув його з-під столу, зв’язав крила і відніс у клітку. Коли я, запарений і скуйовджений, вертався на веранду, навздогін мені неслись прокляття й погрози Алеко.
Дзвеніли келихи, цокали ножі й виделки. Страва за стравою змінялися витвори кулінарного мистецтва, і, коли гості в один голос розхвалювали черговий делікатес, мама всміхалась з удаваною скромністю. Розмова, природно, крутилася навколо тварин.
— Пригадую, ще в дитинстві,— пустився у спогади Ларрі,— мене відправили до однієї з наших численних тіток, химерних старушенцій. Вона мала слабість до бджіл і розвела в себе цілу пасіку. Сотні вуликів гуділи в саду, наче телеграфні стовпи. І от якось тітка вдягла рукавиці й сітку, замкнула нас у котеджі про всяк випадок, а сама пішла до одного з вуликів викачувати мед. Мабуть, вона не обкурила бджіл як годиться (чи що там з ними роблять), бо цілий рій випорснув з вулика, мов смерч, і обліпив тітку зусібіч. Ми спостерігали цю сценку через вікно, але, нічого не петраючи в бджолах, подумали собі, що, певне, так воно й належить. А потім побачили, як тітка бігає по саду, відбиваючись від бджіл і чіпляючись сіткою за трояндові кущі. Нарешті вона добігла до котеджу й затарабанила у двері. Впустити ми її не могли, адже ключ був у неї. Ми силкувались утокмачити їй це, проте тітчине несамовите волання й гудіння бджіл забивало наші голоси. Якщо я не помиляюсь, це Леслі першому спало на думку обілляти її водою з вікна спальні. На жаль, він перестарався — і разом з водою вниз полетіло й відро. Холодний душ і удар по голові великим оцинкованим відром можуть вивести з рівноваги будь-кого, а тітці ще ж доводилося відбиватись від здоровенного рою бджіл. Так, це було нелегке випробування. Коли, врешті-решт, ми все ж таки втягнули тітку в дім, вона так розпухла, що впізнати її було неможливо.