Пане оберлейтнант нас б’ють, мене роззувають, чи роздягають. Тому на станціях я заздалегідь вискакував зі свого вагону й інтервенював у залізничних властей і команд, взиваючи помочі, на жаль часто-густо без успіху. Поки ми приїхали до Будапешту 3/і мого транспорту була боса і без верхньої одежі. В Будапешті ми задержались довше, кілька годин. Я повідомив військову команду на двірці про грабунки банд і ми спільно з нею оглянули наш транспорт, виготовили і підписали відповідне меморандум та вислали до міністерства внутрішніх справ. Команда уболівала і перепрошувала за надужиття банд, заявляючи при тому, що те саме діється з їхніми вояками, які вертаються з України через Галичину та просила, щоб ми у себе, в Галичині, відповідно впливали й усували надужиття, а вони будуть те саме робити в себе. З Будапешту ми проїхали декілька станцій спокійно. Аж десь недалеко Ясіння, на одній зі станцій, грабунки знову повторились. Я заалярмував залізничну військову команду і грабіжників прогнано. При цій нагоді ми віднайшли ще один український транспорт, що стояв на сліпім торі. Стан цього транспорту був жалюгідний. Більшість вояків була тільки в нічній одежі, боса і покалічена, деякі стрільці гарячкували. Комендант транспорту хор. X лежав непритомний, поранений баґнетами. Я зайнявся тим транспортом. Хорунжого віддав до шпиталю, під опіку мадярської команди, а весь транспорт около 300 людей казав прилучити до нашого і ми поїхали дальше в напрямі Ясіння. На самій граничній станції в Ясінні ситуація була цілком інша. Нас прийняли мадяри людяно, видали ситу м’ясну вечерю з хлібом, цвібаком, кавою і румом, а мене запросили до старшинської харчівні і рівнож погостили. При столовій гутірці виявилось, що все це має бути ніби відплата за грабунки на мадярських вояках в Галичині і ми рішили спільно протидіяти цим обопільним нападам і грабежам, повідомляючи про це свої дотичні власті, військові і цивільні. Вчасним ранком ми переїхали границю й опинились на станції по українській стороні. Рух був великий, станція була завалена поїздами, бо саме перед нами прибуло тут аж два мадярських транспорти з поворотцями. Довідавшись про це, мої стрільці кинулись на мадярів, що були рівнож без зброї, та почали їх роздягати і забирати що під руки попало. Мої погрози заперестати грабунок на ніщо не придались. На щастя наші залізничники зорієнтувались в час, у грізній ситуації і відсунули мадярський транспорт далеко поза станцію. Поладнавши граничні формальності, ми рушили в дальшу дорогу, вже на Рідній Землі. Наш потяг посувався звільна вперед, бо залізничний шлях був ушкоджений. Непривітні тягарові вагони заскрипіли. Я не пізнає своїх вояків. Виснажені і виголоднілі людські шкелети оживали, очі блищали якимсь дивним, щасливим блиском, дехто тихо-сердешно молився, інші співали, а радісним вигукам не було кінця. Ми ж на Рідній Землі, у своїй вимріяній Державі! Так ми їхали майже добу, поки прибули до Станиславова, десь около 3-тої години вранці. На станції було спокійно, все спало, тільки військові вартові стійки звільна походжали, розглядаючись на всі сторони. Я зголосився у дижурного старшини. Задзвонив телефон і мій транспорт згочошено в касарні 95-того піхотинного полку. На протязі пів години ми, станиславівці, виладувались в числі около 900 люда, а решта вояків около 300, уродженці Городенки, Заліщик і Коломиї, поїхали дальше, до Коломиї. Падав дрібний сніг. Ми йшли вулицями міста босими і лахміттям обвиненими ногами не як військо, але як обдертий похоронний кондукт. На щастя ніч була темна і ніхто нас не бачив. В касарні за містом вже на нас чекали і дбайливо розквартирували.
Щось нове і незнане очікувало нас. Я не міг заснути і вчасним ранком вже був на ногах, ходив сюди і туди, відшукував знайомих і товаришів та розпитував їх в нескінченість про переворот й перебрання влади в українські руки. О годині 11-тій перед полуднем я став до звіту перед комендантом полка сотником Ляєром, зголосив свій приїзд з італійського фронту та попросив про видачу мундурів та взуття для свого обдертого транспорту. Весь цей день ми відпочивали. Над вечір прийшла до команди полка телеграма такого змісту: «13-тий полк польських уланів, вертаючись з України, зайняв місточко Микулинці і йде на Тернопіль. Вислати туди негайно дві сотні піхоти зі скорострілами!» Сотник Ляєр скликав старшин, відчитав телеграму і завізвав старшин голоситись добровільно на новий фронт, на український. Настала гробова тиша. Молоді і гарно вдягнені старшини запілля дивились тупо перед себе і мовчали. Мені стало гарячо і стидно. Невже ж так поступають українські старшини? Аж тут виступив з ряду найстарший віком і ранґою пор. Микола Байрак, гімназійний професор і зголосився на фронт. Я не видержав, станув на позір перед комендантом полка і зголосив: «Пане сотник, я йду на фронт замість пор. Байрака. Він жонатий і має діти, він робив з вами переворот, він обізнаний зі всіми і вся, він тут, у Станиславов! ще потрібний, а я щойно вернувся з італійського фронту і піду на український». У відповідь на це сотник Ляєр дружно стиснув мені руку і назначив мене комендантом «нового пів-куреня». «А тепер, пане сотнику, дозвольте, що доберу собі старшин» — сказав я, і не чекаючи згоди відчислив 7-мох з них по три до кожної сотні і одного до скорострілів. Комендантом І-шої сотні став четар Володимир Караван, 2-гої четар Капеніс, скорострілів четар Ганчак, а я комендантом цілого відділу, пізніше 11-го куреня 8-ої самбірської бриґади. Ми спішно упорядкували і вирядили сотні найконечнішим воєнним знаряддям та від'їхали на українсько-польський фронт. В Ходорові ми одержали телефонограму, яка здержала наш транспорт і спрямувала його на захід, до станції Глибока під Хировом, до диспозиції підп. Антона Кравса. Так нас виряджено на українсько-польський фронт у район Хирова.