Тепер щойно фронтові старшини всіх трьох груп 8-ої самбірської бриґади пригадали собі димісію підп. Кравса, а порозумівшись із собою телефонічно, вислали до Начальної Команди депутацію під проводом сот. Федика з проханням назначити Кравса поновно Комендантом 8-ої самбірської бриґади. Прохання узгляднено, і з кінцем березня підп. Кравс обняв знову команду 8-ої бриґади з тим, що його шефом штабу остав пор. Якверт, бо пор. Шльосера приділено в міжчасі, як шефа штабу, до гірської бриґади отамана Перського.
По програній під Вовчухами запанувала у нас певного рода моральна депресія. Фронт і запілля почали себе взаємно обвинувачувати у нашій невдачі, шукаючи виновників. Ми сварились і дебатували, а поляки приготовлялись до рішального удару на нас. В тій цілі вони збирали бойові сили з цілої Польщі та поробили заходи в Антанти щодо стягнення армії ген. Галера з Франції до Польщі. Наш Уряд і Начальна Команда знали добре про ці приготування поляків, але не почали жодної позитивної акції. Замість того, щоб вияснити фронтові і запіллю, що Вовчухська програна, це тільки хибний стратегічний маневр та поробити енерґічні заходи щодо скріплення і вивінування армії по думці — «все для воюючого фронту», — як це мало місце у поляків по нашому проломі під Вовчухами, наш військовий і політичний провід стратив довіря у власні сили, надіючись на всесильну Антанту, мовляв — «прийде хтось і зробить чи дасть нам щось». До того причинилась в значній мірі й Найвища Рада Мирової Конференції в Парижі, яка саме тоді, за старанням поляків, наказала обом воюючим сторонам — полякам і українцям — здержати негайно воєнні дії та заключити завішення зброї, а відтак перемир’я. В тій цілі відбулися в Хирові 27. 3. 1919 р. ще одні польсько-українські невдачні переговори, які спричинили у нас в запіллі т. зв. психічну демобілізацію. Ця духова демобілізація причинилась до того, що запілля цілком занедбало фронт і еідносилось до нього більше обоятно як прихильно. Ніхто фронтом не журився, ні уряд, ні суспільність, і тому фронтовики чулись осамітнені й опущені та нікому не потрібні. Уряд і Начальна Команда поставили свою політичну карту всеціло на Антанту, та й радили і дебатували в нескінченість, а підлеглі їм військові і цивільні установи господарили по своєму, перетримуючи в себе надмірну кількість здорових старшин і стрільців та маґазинуючи безпотрібно всяке воєнне знаряддя, якого фронт так дуже потребував. Тимчасом армія на фронті розпливалась, дух її падав, а стрілецтво, що осталося на фронті було обдерте, босе і перемучене, без відповідного узброєння і без надії на краще, на будьяку зміну чи відпочинок. Це стало причиною, що стрільці, як тільки настала весна й потепліло, почали з фронту втікати, зразу поодиноко, а пізніше ці дезерції прийняли більше масовий характер, тим більше, що обставини за фронтом цьому сприяли. Цивільне населення радо тих дезертирів скривало — бо це ж свої люди, а польові суди були для них надто поблажливі і часто-густо їх звільняли від заслуженої кари та приділювали до запільних військових частин. Такий стан довів до цего, що фронт заперестав відсилати дезертирів до полевих судів й у власному заряді запровадив чи там відновив т. зв. «козацьку кару», себто хлосту киями. Цей традиційний козацький звичай удостоївся був навіть спеціяльного засідання Національної Ради, де поодинокі радикальні посли накинулись на фронт з лайкою і погрозами, мовляв молоді старшини дірвалися влади і катують безпомічних стрільців і т. п. Начальна Команда знала про ці настрої фронту і запілля, але не могла чи не вміла лиху зарадити. Її комендант ген. Павленко був лагідної вдачі, він тільки просив, а не приказував. Тому всі його запільні конференції з членами уряду, повітовими комісарами та виднішими політиками в справі належного підкріплення фронту старшинами і стрільцями та воєнним знаряддям не мали більшого успіху. Вони звичайно кінчились пустою балаканиною і паперовими резолюціями та ще більше причинились до поширення замішання, бо учасники таких конференцій, видячи грізну ситуацію, зневірювались у свій провід та почали думати тільки про себе й своїх близьких, а це ще більше деморалізувало широкі маси населення. Такі були наслідки нашої психічної демобілізації.
Хаотичні порядки і настрої запілля не оминули й рудецької групи на фронті. Ферменти почались у Дніпровській Гарматній Бриґаді. Наддніпрянські гармаші дізнавшись, що большевики дійшли до Збруча, а наддніпрянська армія подалась на Волинь, не хотіли вже воювати, бунтувались і підбурювали наших стрільців проти старшин та в різний спосіб сприяли дезерції. Дійшло до того, що декілька гармашів арештували й хотіли розстріляти коменданта 5-тої сотні чет. Володимира Каравана за те, що він покарав свого дизертира буками. На щастя мене повідомлено в сам час і я вспів ще вирвати його з рук розбішених гармашів. Я зарядив збірку 5-тої сотні і наддніпрянської батерії, а звертаючись до гармашів схвильованим голосом спитав: «що ви є — військо чи банда?! Коли військо, то маєте слухати наказів, коли банда, то треба вас роззброїти і віддати під польовий суд, а як польовий суд карає в часі війни, ви це добре знаєте! Розстрілом!» Ця моя відправа мала успіх, гармаші вже більше не мішались у наші справи, а щодо дизертирів, то й сами помагали їх виловлювати. Про цей інцидент я зараз повідомив команду групи в Рудках. У відповідь на це мене покликано телефонічно до Рудок. Тут комендант групи сот. Гофман поінформував мене дещо докладніше про безпорядки в Дніпровській Гарматній Бриґаді і про її бешкети в Рудках, та що корпусна команда носиться з гадкою розв’язання цієї бриґади, щоб не деморалізувати наших стрільців. При тому подав властиву причину, чому завізвав мене до себе, а саме: я своїм ІІ-гим куренем маю роззброїти курінь сотника Корабейка в Добрянах, який збунтувався і відмовив послуху. Роззброєння має відбутись у найбільшій тайні перед ворогом і по можности безкровно. Такий приказ прийшов з 8-мої бриґади в Самборі.