Горіючий міст частинно врятувало місцеве населення і наші вози змогли ще по нім переїхати. За Рудками мені в друге удалось зібрати свої сотні і ми подались до села Новосілки Гостинні, де мала находитись наша друга оборонна лінія. Переходячи попри приходство, нам на зустріч вийшов отець декан Ковальський зі своїм 16-літним сином-одинаком, Титусом, гімназіяльним учеником. Привітавшись зі мною, отець декан відізвавсь ось такими словами: «Маю одного сина і того віддаю вам, най іде там, де всі йдуть, заопікуйтесь ним». Після того ми попращались і відійшли, а отець декан ще довго стояв на місці, дивлячись за нами і своїм сином.
Опинившись за Новосілками, я побачив страшні наслідки польського пролому під Городком і Крукеничами. Весь наш фронт, як далеко глянути оком на право і на ліво, відступав в безпорядку. Фронтова лявіна сунула назад, на Самбір, здавалось, все пропало і жадна сила не зможе її задержати! До мене приґальопував на коні комендант групи сот. Гофман і в найбільшому поденервуванні дав ось такий приказ: «Станімір, ради Бога рятуй, що вдасться врятувати. За всяку ціну старайся здержати ворога в ось тих резервових наших окопах під Новосілками Гостинними». Сказавши це, пігнав ґальопом назад. Така поведінка коменданта групи викликала ще більшу паніку — бо є засада, що при наступі команда повинна бути якнайдальше від фронту, а при відступі якнайближче фронту. Цей поступок коменданта сот. Гофмана, роздратував мене до крайности. Я крикнув на вістового, щоб подав мені коня, а вскочивши на нього, повним ґальопом пігнав у сторону Самбора. Випередивши утікачів з фронту, я став їх завертати і гнати в напрямі Новосілок для обсади нашого фронту. Вистрашені і невдоволені з того стрільці тільки з трудом посувались у вказанаму напрямі. По кількох хвилинах такого маршу вони задержались і заявили, що дальше не підуть, бо старшини їх лишили. «Так!? Старшини вас лишили? Покажіть мені хоч одного старшину між вами, а я вже з ним розправлюся!» Настала мовчанка. «Значить, нема між вами старшин, отже не старшини вас, але ви старшин лишили, а діставши заячі вуха, женете на осліп наперед себе, самі не знаєте куди?» Я витягнув револьвер і скомандував: «Вперед, бо стріляю!» Повільно рушили з місця, забираючи з собою надходячих. Натовп вояцтва з різних частин фронту значно збільшився. Нараз юрба станула і сказала, що дальше не піде. Я погрозив револьвером по-раз другий. У відповідь на це, кільканадцять стрільців грізно станули переді мною, з крісами готовими до стрілу. Дим заскочений, я змірив юрбу гострим зором, сховав преспокійно револьвер, розпростер рамена і крикнув несамовито: «Стріляй вражий сину, стріляй! Мені однаково гинути від твоєї чи ляцької кулі. Стріляй!». Констернація і мовчанка. «Стріляйте! Не хочете — так я застрілю кожного, що не послухає мого приказу, а витягнувши бистрим рухом револьвер, скомандував по-раз третій: «Вперед, бо стріляю!». Непевно рушили з місця і йшли мов на заріз. По якімсь часі знову станули і заворушились, прибираючи грізну поставу. Поденервований до крайности, я в повній розпуці зіскочив з коня і кричав у безтямі — «Старшини! Вас нема! Другий курінь збірка! Ми зараз зробимо тут порядок!», а дальше не тямлю. Я втратив притомність і поваливсь на землі. Опам’ятавшись — мене розхрістаного підтримували стрільці — я остовпів з дива! Переді мною стояли в лавах — мій ІІ-гий курінь та кілька стрілецьких колон, більших і менших. Десь, неначе з під землі, з’явились старшини та підстаршини й упорядкували здержасу мною стрілецьку масу. Першим приступив до мене пор. Петро Савицький і зголосив: «Пане сотнику, голошу слухняно, що мій відділ числить…» стільки, а стільки старшин, підстаршин і стрільців. Я зовсім прийшов до себе, відбув короткий перегляд всіх частин та видав відповідні прикази щодо обсади нового фронту, висилаючи наперед і на боки розвідні стежі. Так мені вдалось здержати паніку під Новосілками Гостинними в дні 15 травня 1919 р.