Події у Львові і в Києві вказують нам наглядно, що легше є державу здобути, ніж її вдержати. До вдержання і закріплення державности є необхідні два головні чинники — правопорядок і сильна дисциплінована армія, а того в нас тоді не було, а зате була воля і сваволя! Тому програна у Львові — це кінець галицької державности, а залишення Києва — це вже втрата соборної української держави. Ці світлі події, є рівночасно й трагічні, і ми повинні їх пізнати ближче. Наші архіви — військовий і політичний — здебільшого пропали. Тому обов’язком оставших ще при житті військовиків і політиків є ці події з наших Визвольних Змагань дорогою спогадів відновити, докладно і всесторонньо їх представити, з усіма подробицями, з добрими і злими сторонами, та відповідно насвітлити зі становища військового, політичного, економічного і національного, і в той спосіб дати нашим науковцям матеріял до критичної оцінки тих наших визвольно-державницьких змагань.
Пізнаймо себе, бо це є в інтересі дальших наших Визвольних Змагань!
Автор
Перша частина
З Сибіру на Київський Фронт 1917–1918 р (Поворот до австрійської армії)
Революція в Росії 13 березня, 1917 р. (28 лютого 1917 р. ст. стилю) застала мене в таборі для австрійських воєнно-полонених, в селі Верхнії Мулли, під Пермою. Подібно, як в цілій російській державі, так і в нашім таборі зайшли зміни — нова влада, нові порядки. Сторожну сотню донських козаків усунено, як контрреволюційну, а на її місце прийшла піхотна сотня російських ратників, зорганізована на новий революційний лад з солдатською радою і виборними старшинами. В таборі дещо покращало, настала т. зв свобода. Полонені ожили неначе бджоли в вулію. Пішли в рух пляни, сподівання, мрії. Кожний день, година, а навіть мінута приносили різні новостг про зміну урядів — такого чи іншого, про самосуди, про своєрідні розправи з контрреволюціонерами і т. п. Та нас, українських полонених, інтересував тільки Київ і Україна. Про Львів і рідні нам галицькі сторони ми й не думали. Всякі вістки з Києва про Богданівців, Полуботківців, Січових Стрільців і Центральну Раду, пролітали блискавкою по цілім таборі. Одиноким нашим бажанням було — якнайскоріше дібратись на Україну, до Києва. Над цим ми радили і дебатували цілими "рями та плянували в нескінченість, аж поки знайшли вихід. В червні 1917 р. наш табір полонених перенесено за Урал, до міста Щадринська. Був це повітовий город з кінцевою залізничою станцією на далекий Сибір. Тут примістився російський піхотний полк, а в нім приблизно одну третина становили українці. Саме тоді прийшов до голосу уряд Керенського, а за ним пішла жива пропаганда по цілій розбурханій Росії під кличем — «Всьо на юґо-западний фронт для защити родіни»! Ми це використали по своему. Один з наших полонених хор. Василь Косаревич запізнався припадково з прапорщиком вище згаданого полка, який, як пізніше показалось, був одиноким українським старшиною в цілім полку. Ми зійшлись з ним на нараду і виготовили наборзі плян, як перевести українізацію полку і як нам українцям дістатися на Україну, а саме: Прапорщик (хорунжий) мав піднайти собі певних українських солдатів і підстаршин та створити з них т. зв. солдатську раду. Ця рада мала зорганізувати окремий український батальйон та вислати до команди полку депутацію з жаданням відіслати цей батальйон на південно-західній фронт для оборони України. На випадок, коли б плян удався, батальйон мав забрати з собою і нас — кільканадцять полонених старшин — галицьких українців — до Києва. Цей в загальному виготовлений плян мав виконати один одинокий український хорунжий на спілку з українською солдатською радою. Минуло кілька днів непевного очікування. Це ж воєнний час, а до того революція! А що буде як плян не вдасться? Такі гадки нас мучили. Десь на п’ятий чи шостий день в місті проголошено тривогу: українські солдати збунтувалися, забрали з собою зброю і наплечники, зайняли праве крило казарми та вивісили блакитно-жовтий прапор. Це була перша вістка, а вечором наспіла до нас записка хорунжого: «Бодріться, діло на добрій дорозі». Минуло знову два дні в непевності. Аж третьої ночі, коло І-шої год. прийшла до нас військова стежа з листом від хорунжого, що його батальйон завантажується, і щоб ми негайно прийшли під ескортою присланої патрулі на станцію. За кілька хвилин ми — сімнадцять старшин-галичан, були готові і відійшли з патрулею на вантажну станцію. Тут був рух і поспіх. Батальйон вагонувався. Нам відступлено осібний вагон і приділено сторожу — на всякий випадок. За дві години все було готове і потяг рушив в дорогу. Понеслось грімке, трикратне — «Слава Україні!» Так відбулась українізація українського батальйону в Щадринську, на Сибірі. Нашій радости не було кінця і ми дружньо стискали руки хорунжого й нашої сторожі. Подорож до Києва тривала повних 8 днів. В дорозі ми наглядно переконались, що значить «українська стихія». Всюди, по станціях рух, гамір і поспіх, потяги переповнені, площадки і дахи вагонів дослівно обліплені людьми і клунками. Це черталася братія, засланці і полонені з Сибіру, солдати з розкинених російських Гарнізонів, переселенці з самарських степів, з-над Волги, з Уралу і Зеленого Клина — до своєї батьківщини, на вільну Україну. Дзвеніла бадьоро українська мова і лунала широким гомоном українська пісня серед російського хаотичного краю-колоса.