В дні 31. 8. 1919 р. о год. 5-тій рано мій курінь прибув по думці одержаних приказів на головний залізничий двірець у Києві і я зголосився в команді корпусу. Тут застав я полк. Вольфа, коменданта ІІ-го корпусу, який заступав ген. Кравса, коменданта центральної армейської групи. В команді мимо вчасного ранку панував рух і поденервування. Що хвилини з’являлись вістові з різних сторін Києва з трівожними вістками, що денікінці переправляються човнами через Дніпро, що більші їх частини йдуть в напрямі мостів на Дніпрі, що в самім Києві вже є денікінські патрулі і т. п. В порозумінні з вищою командою, мабуть з генералом Кравсом, що начебто був у постою Головного Отамана десь на одній станції між Києвом і Хвастовом, полк. Вольф заявив мені коротко, що справа творення парадної бриґади не актуальна, бо в’їзд Головного Отамана до Києва відкликаний, і що вже наспіли свіжі прикази. За хвилину з’явився шеф штабу 1-го корпусу, майор Куніш і видав прикази щодо обсади цілого Києва, а саме: 8-ма самбірська бриґада має обсадити ІІ-гим куренем сот. Станіміра Городську Думу і головну пошту, ІІІ-тим куренем сот. Данила Бізанца Печерськ, І-шим куренем пор. Тарнавського Арсенал, а ІV-тим куренем пор. Підгірного міський театр і вантажевий двірець. Оба мости на Дніпрі мали обсадити 2-га галицька коломийська бриґада і Корпус Запоріжців (ланцюговий і залізничий міст). Приказ звучав: «Обсадити але не стріляти»! На мій заміт, що приказу не розумію, бо що маємо робити, як ворог наближиться, а ми не будемо стріляти, тоді він зможе нас роззброїти і пройти собі спокійно до міста, — полк. Вольф безрадно розвів руками і пояснив, що такий приказ прийшов зі штабу Головного Отамана і він не може його змінити. Тому не сміємо стріляти, але в разі потреби належить переговорювати, щоб ворог остав на зайнятих позиціях аж до вияснення ситуації. Після того, я з куренем відійшов до місця призначення, до Городської Думи.
Мимо вчасної пори Київ не спав і вєпів вже прибратись у святочні шати. З вікон звисали різнобарвні килими, на домах повівали блакитно-жовті прапори, а на бальконах там й там появились портрети Шевченка чи Головного Отамана Петлюри, прикрашені зеленню, з відповідними написами. На вулицях і в вікнах домів повно всякого народу. Нас засипано цвітами з усіх сторін а радісним окликам: «Слава Україні!», «Слава галичанам!», «Хай живе Головний Отаман Петлюра!» і т. п. — не було кінця. Тільки з тяжким трудом ми добились на Софійську Площу. Під пам’ятником Богдана Хмельницького уставилась команда нашої 8-ої бриґади з майором Гофманом на чолі. Ми відбули почесним черемарш і подались дальше вниз де Городської Управи. Тут ми застали подібний образ, як і на Софійській Площі. Вся площа перед Думою, всі дооколичні вулиці й обширний Хрещатик, були завалені різнобарвним народом, — а цілість представляла собою одно велике людське муравлище, що безнастанно колибалось на всі боки. Вкінці ми осягнули свою ціль, ми прийшли під Думу. Розентузіязмована публіка заворушилась! Понеслись грімкі, бадьорі оклики на честь України, Головного Отамана Петлюри і Галицької Армії. Мене стягнено з коня і майже на руках занесено до Городської Думи. Тут уже радила Городська Управа, очікуючи нової влади от. Петлюри. Я видав відповідний приказ, щодо обсади, зарядив гостре поготівля та вивісив великий курінний блакитньо-жовтий прапор на бальконі Думи і примістив його в середині між двома меншими прапорами, що вже там повівали. Понеслось грімке трикратне «Слава Україні!»