Київ, столиця України, був наш.
До Городської Думи напливали щораз то свіжі маси народу, а між ними озброєні різного рода повстанці і денікінці, що верхи, на підводах, тягарових автах чи пішим маршем, гордо дефілювали вулицями Києва. Всіх їх однаково вітали київляни як своїх спасителів. Що це все мало означати і звідки взялися ці озброєні відділи своїх і чужих, що самовільно і визиваючо вештались по Києві на очах регулярної армії? Я раз-у-раз голосив це команді корпусу і жадав приказу до їх роззборєння. Відповідь була коротка і відмовна, тобто — не можна цього робити, бо це наші повстанці, а щодо денікінців, то армія має з ними переговорювати. Десь коло полудня мені зголошено, що від Купецького Саду їде в напрямі Думи відділ денікінських кіннотчиків, около 20 люда. Я подав це дальше до команди корпусу з запитом, чи маю їх роззброїти? Одержав приказ — не роззброювати, а спитати, куди і за чим вони їдуть? Я вийшов напроти, здержав денікінський відділ і спитав коменданта, російського полковника, куди вони наміряюють їхати? «Ми не йдьом, нас народ несьот» — впала горда відповідь денікінського полковника і його відділ рушив дальше в напрямі Хрещатика. Я стояв ні в цих ні в тих! Це сталось на очах багатотисячної юрби народу. А народ цей ніяк не міг собі пояснити цього дивовижного галицько-денікінського братання. Пішли в рух дебати і вигуки невдоволення. З кожною годиною ситугщія ставала щораз прикріша і більш неясна. Мені удалось стягнути заступника коменданта армейської групи, полк. Вольфа, до Думи, щоб він на власні очі все побачив і видав відповідні прикази. Над вечір наспіли звідомлення з інших наших частин. І там була подібна ситуація, а місцями ще й грізніша. Денікінці концентрували більші сили біля мостів на Дніпрі і намагались ними дістатися до міста. Дотичні коменданти нашої обсади були просто в розпуці, як практично виконати приказ — обсадити але не стріляти — і засипували корпусну ком шду алярмуючими вістками про різні спроби денікінців дістатись до середини міста. Перед заходом сонця мене повідомили, щоб я зараз же прибув на головний двірець, бо має приїхати комендант армейської групи, ген. Кравс, з важними приказами. Я моментально удавсь на станцію і там застав ген. Кравса і його шефа штабу майора Льобковіца. Привітавшись зі мною, ген. Кравс поспішно сказав: «Вези мене до полк. Вольфа, до Думи!» Про наслідки приказу — обсадити, але не стріляти — і про ситуацію в Києві він вже знав і подорозі жадав від мене тільки деяких пояснень. По кільканадцятьох мінутах їзди автом ми опинились під Думою. Перед головним входом ми запримітили, серед натовпу, відділ кіннотників з російськими прапорцями, що намагався промостити собі дорогу до Думи. Зчинився крик і галас! Юрба прибрала грізну поставу. На бальконі і в вікнах Думи уставлено скоростріли, а при головнім вході стояли непорушно мої стрільці з наїженими багнетами. Це дало притоку до ще більшого замішання й паніки. Затривожений, вскочив я між юрбу і крикнув щосили: «Генерал! Дайте дорогу!» Вмить ока зроблено шпалір і ми скорим кроком дістались до середини. Тут нам зголошено, що з денікінським відділом приїхав генерал і хоче говорити з городською управою. Ген. Кравс казав мені попросити денікінського генерала до середини Думи, що я й зробив. Генерал зразу вагався, а потім згодився і ми ввійшли до Думи. Оба генерали взаємно собі представились. Показалось, що оба були німцями, наш — Кравс, денікінський — Штакельберґ. Оба генерали удалися негайно на нараду, у якій взяли участь з нашої сторони: ген. Кравс, полк. Вольф, майор Льобковіц і пор. Купчанко і ще дехто, від денікінців: ген. Штакельберґ зі своїм адьютантом. Я дістав приказ пильнувати порядку. Нарада тривала коротко, всього пів години, а її вислід був ось такий: обидва генерали мають зараз від’їхати до головної кватири ген. Бредова для устійнення демаркаційної лінії між УГА і денікінською арміями, 2) всі частини в Києві, так галицькі як і денікінські, мають остати вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) на Думі біля українських прапорів має повівати й російський прапор для успокоения російської публіки. Я дістав від ген. Кравса приказ взяти від денікінських кіннотників російський прапор і вивісити його на бальконі Думи біля українських прапорів. Денікінські кіннотники не хотіли мені дати свого великого прапору, а вручили мені малий прапорець-хоруговку одного з кіннотників і цей російський прапорець я заткнув на бальконі Думи побіч трьох українських прапорів. Вчинився страшний галас: «Галичани зрадники, геть з ними!» Вигуки, свисти, крики не втихали! Я знов дістав приказ від ген. Кравса успокоїти товпу. Зденервований до крайности, я вийшов на балькон і піднесеним голосом промовив: «Так, правда ваша, галичани зрадники! Але які ж вони ці зрадники? Ці зрадники власним потом і кров’ю зросили шлях від Львова до Києва, ці зрадники вибороли вам свободу, ці зрадники здобули столицю Київ, ці зрадники…» — і не докінчив. Мені перервали грімкими окликами: «Слава галичанам! Хай живе Галицька Армія!» і т. д.