Мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади, що дістався до денікінського полону під Думою, приміщено в Дарниці за Дніпром. Одної ночі удалося мойому куріневі при помочи повстанців от. Зеленого видістатись з полону на волю і відтак малими групами переправитись на правий беріг Дніпра, а там місцеве населення допомогло поодиноким групкам передістатись через бойову лінію до своїх, так що на протязі двох-трьох неділь курінь долучив до своєї 8-мої бриґади.[1]
Відступ УГА з Києва на Одесу та бог з большевиками і денікінцями
По обсаді Києва в дні 31. 8. 1919 р. УГА була змушена ще до того самого дня ніччю залишити столицю без бою і вицофатись на демаркаційну лінію Попільня — Сквира, згідно з перемир’ям, заключений між денікінським ген. Бредовим і галицьким ген. Антоном Кравсом. Наш відмарш з Києва став початком кінця УГА. Бадьорий дух нашої армії підупав, бо кожний її вояк бачив наглядно, що дальша війна на три фронти — з большевиками, денікінцями та непевною Польщею за плечима, є вже безцільна і безвиглядна. Дотеперішня тиха ворожнеча між галицьким Диктатором і наддніпрянським Урядом Головного Отамана вийшла на світло денне і значно зросла. Оба наші Уряди й обі Команди — Штаб Головного Отамана Петлюри і Начальна Команда УГА — взаємно себе обвинувачували за події в Києві. Обопільні обвинувачення були, але слідства не перепроваджено жодного, бо здається, обі наші найвищі команди, а в першу чергу оба уряди були співвинні. У нас була засада, що військовиків за їх провини політичного, стратегічного чи тактичного характеру, віддавано під воєнний суд (полк. Болбочан, ген. Тарнавський. полк. Шаманек і ін.), зате політиків такий суд не обов’язував. Шкода з того вийшла велика. Їхні політичні потягнення і занедбання, навіть найгірші, не підлягали жодному судові і це було причиною, що слідства за залишення Києва без бою не було жодного. Обопільна ворожнеча мала величезний вплив на моральний і матеріяльний стан УГА та причинилась до того, що оба наші уряди були змушені для власної охорони держати в Кам’янці Подільському до< ить поважну залогу війська: «Диктатура — бригаду УСС-ів і два курені піхоти, т. зв. румунський, сот. Саєвича і V-тий пор. Петра Прибитківського, а Уряд Головного Отамана — бригаду Гайдамаків от. Волоха, Юнацьку Школу та кілька тисяч старшин, в більшости без жодного приділу. Таку величезну кількість війська держано в Кам’янці Подільському і то в часі, коли на фронті не бриґади, але два-три курені могли причинитись до нашої побіди. До того всього прийшло до армії автентичне повідомлення, що наддніпрянський уряд заключив з командою польської армії перемир’я, при чім річка Збруч стала демаркаційною лінією. У зв’язку з тим стала поширюватись поголоска, що уряд Петлюри в імені всього українського народу зрікся всіх прав до Галичини. Це вже зовсім придавило галицьких стрільців, а галицьким старшинам припала незавидна доля, проти власного переконання, успокоювати своїх стрільців та запевнювати їх, що це все тільки сплетні, що треба за всяку ціну видержати до кінця, значить, обманювати тих стрільців, що мали до своїх старшин безмежне довір’я. Клич «Через Київ до Львова», втратив свою вартість. Від тепер недостача ясно означеної мети ціхує дальшу діяльність УГА. Вона вже розмишляє над тим, як би якнайдовше вдержатись як цілість.
Щоб оминути дальші непорозуміння й евентуальні боєві зустрічі з денікінцями та залишити собі вільний шлях до дальших переговорів з ними, Начальна Команда УГА відтягнула в дні 2 вересня 1919 р. армійську групу ген. Кравса з передмість Києва на лінію Ігнатівка — Васильків. Тут поодинокі корпуси зайнялись упорядкуванням своїх бриґад, розпорошених у Києві, а політичний наш провід вислав на переговори до денікінців в Києві ще дві спільні делегації, яким ніяк не пощастило добитись будь-якогось порозуміння. З галичанами денікінці згідні були переговорювати, але уряду УНР вони не признавали, а стоячи на становищі єдино-неділимої Росії, жадали, щоб наддніпрянська армія зложила зброю.