Наслідком тих боїв, денікінці, не маючи вже загрози від 14-тої большевицької армії, що продерлась на північ аж до Житомира, почали наступ на УГА на лінії Умань — Піщани— Балта і після кривавих боїв зайняли місто Балту. В той спосіб УГА силою обставин опинилась між двома ворогами, з півночі — большевики, з півдня і сходу — денікінці. З огляду на таку ситуацію, Начальна Команда УГА рішила припинити бої проти большевиків, а головні свої сили кинути на Добрармію. Штаб Головного Отамана цей проект затвердив. В тій цілі переведено перегрупування бойових сил УГА, а саме: ІІ-гий галицький корпус пересунено в район Козятина, а ІІІ-тий галицький корпус перейшов в околиці Погребище — Литовець, ближче наддніпрянської армії. Серед таких несприятливих обставин Директорія УНР здобулась на рішучий крок і в дні 24 вересня 1919 р. проголосила війну Добрармії й урядові Юґа Росії та зарядила мобілізацію. Проголошення нової війни викликало серед населення депримуюче враження, і тому мобілізація не принесла більшого успіху. Головною причиною мобілізаційної невдачі був брак військового виряду, а в слід за тим недбальство мобілізаційних чинників.
З початком жовтня 1919 р. денікінці зайняли Бершадь, Ольгопіль і Чечельник, зосереджуючи свої головні сили в околицях: Умань — Христинівка — Манастиршце, щоб кинути їх проти наддніпрянської армії в напрямі: Вапнярка — Жмеринка. Але заки вони почали свій наступ, ІІІ-тий галицький корпус дістав приказ вдарити на денікінців під Монастирищем. І тут почались завзяті й важкі бої УГА з новим ворогом, з білою Москвою, з т. зв. денікінцями, випосаженими обильно воєнним знаряддям та великою кількістю кавалерії донських козаків з хитрою повстанською тактикою, чужою для УГА. Вони так, як і большевики прийшли визволяти Україну від українців. Як це відбувалось на практиці, хай нам послужить ось такий приклад: дня 10 жовтня 1919 р. мій ІІ-гий курінь зайняв позиції напроти села Росоховата, ліворуч від Монастирища, що находилось у руках донських козаків. Терен перед нами був легко хвилястий з дещо більшим горбком на моїм правім крилі і туди я вислав розвідувальну стежу. День був мрячний і похмурий. Десь коло години 7-мої рано показалися з села, спершу поодинокі їздці на конях, а за ними рідка розстрільна ворожої кавалерії. Ми відкрили огонь і кавалерія миттю завернула назад до села. Там вона залишила коні і вже як піхота густою розстрільною почали наступати на наші окопи. Я дав приказ своїм трьом сотням до протинаступу, залишаючи при собі одну сотню, як резерву, на евентуальні несподіванки з боку ворожої кінноти. Почався бій, затарахкотіли скоростріли, загриміла артилерія, заклекотіло мов у горшку. Обі розстрільні, наша і ворожа, короткими скоками звільна наближались до себе. Обопільна стрілянина з кожною мінутою прибирала на силі. Наша патруля з права дала знак, що й там є ворог. Я подавсь з резервовою сотнею в сторону висланої стежі. Нам на зустріч вибіг вістовий і зголосив, що за горбком, в долині, є маса-масенна денікінської кавалерії. Я підповз на сам горбок і побачив, що в долині, по обох боках потока, розтаборилась ворожа кіннота і позлазивши з коней, відпочивала чи чекала на пригожий момент, щоб ударити на нас збоку. На даний знак ціла сотня підсунулась на сам горбок і ми привітали ворога сильним крісовим і скорострільним огнем. Нагло заскочена ворожа кавалерія розлетілась на всі сторони, хто верхи, а більшість пішки, оставляючи на бойовищу цілу масу ранених і побитих козаків та коней. В селі зчинилась паніка і ціла ворожа лінія в найбільшому безпорядку подалась назад, в напрямі Монастирища. Мої сотні пігнали за ворогом і зайняли село Росоховату. Тут щойно ми побачили наглядно, що значить визвольна акція білої Москви. Стрівожене село завмерло і представляло собою одну велику руїну. Мужчини вивтікали перед бранкою, а вистрашене жіноцтво скривалось по стодолах і стрихах. Остались тільки старики і заплакані діти. На однім подвір’ї, біля стайні, я побачив два зарізані барани і порубаного шаблями трупа мужчини. Над ним стояв непорушно старенький дідусь і з піднесеними до неба руками щось шептав-моливсь чи проклинав. Запримітивши нас, він заголосив у розпуці: «Сам Бог вас посилає, але запізно» — а вказуючи тремтячою рукою на лежачого трупа, продовжував — «Його, мого сина, зарубали шаблями москалі за те, що не хотів дати їм своєї праці, овець». Відтак попросив нас до хати. Тут вся хатня обстановка була понищена і порозкидана по всіх кутах, лавки, стільці, ліжко, порожня скриня, постіль, солома, пір’я з розпорених подушок, побите шкло, горшки, образи, кухонне начиння, порубана шаблями одежа, і т. д. — все перемішане і понищене. Ми остовпіли з дива! А дідусь зрезиґновано пояснював дальше: «Так господарили денікінські козаки через два дні, викрикуючи — дєнґі принімаєм старії, но одьожу новую (гроші приймаємо старі — миколаївські, але одежу нову). Отак забирали даром — збіжжя, сіно, худобу, коні, вівці і все вартісніше, що попало під їх руки.