До бриґади прийшов приказ, щоб тов. Комбриг (комендант бриґади) негайно з’явився у начальника 14-тої совєтської армії для звіту щодо боєздатности 3-ої Червоної Галицької Бриґади, яка внедовзі має відійти на польський фронт. Я вибрався туди з шефом штабу, майором Льобковіцом. На нас вже чекали: начдарм 14-тої радянської армії, бувший царський генерал і комісар армійського штабу (жид). В коротких словах, подібно, як перед Начальною Командою, ми представили стан бриґади — що вона ще не є боєздатна, бо не має зброї та муніції для виздоровців, ліків і санітарного виряду, обуви і мундурів та грошей на виплату стрілецького «льону» і на закуп так конечних харчів. Начдарм вислухав нас з увагою і сказав: «Ваша бриґада має вкоротці відійти на польський фронт, в район Могилева і там щойно дістанете зброю і муніцію, а щодо обуви, ліків, мундурів, харчів чи гроша — то радьте собі самі, як знаєте, ми не в силі вам помогти». Щодо офіціяльної назви вашої бриґади, то вона від тепер буде називатись — 3-та Червона Галицька Бриґада». Я цьому спротивився і просив, щоб наша назва була — «3-та Червона Українська Галицька Бриґада», мотивуючи тим, що ще може бути — «3-та червона польська галицька бриґада». Мій арґумент мав успіх і ми дістали на письмі, що наша бриґада матиме назву «3-та Червона Українська Галицька Бриґада». Це письмо десь у нас в штабі нагло затратилось (комісар Чайковський знищив його), а в армійськім приказі появилась наша офіціальна назва — «3-та Червона Галицька Бриґада».
З армійської команди ми вернули з нічим, а властиво — з повного відмовою всякої помочі. Тим хотіли большевики змусити нас реквірувати все потрібне між місцевим населенням, щоб у той спосіб підкопати добру славу галицької армії, мовляв — галичани граблять незгірш большевиків. Найпекучішою для нас справою було роздобуття потрібної кількости харчів. Не легке це було завдання тимбільше, що в той час на Україні курсували різного роду гроші: гривни, карбованці, царські рублі, керенки, каледінки, денікінські та совєтські рублі і т. д., і в різних околицях різно їх приймали, або цілком не признавали і відкидали. Щоб ці харчі якось роздобути, треба було самим промишляти і діяти скоро, проворно і доцільно, щоб не зразити собі і большевицької влади, і місцевого населення. В порозумінні з інтендантурою ми видали до підлеглих собі частин кілька приказів, щодо способів забезпечування в живностеві продукти та щодо постепенного збільшування резервових пайків (приділів). Найуспішнішим показавсь наш усний приказ про т. зв. добровільну реквізицію харчів, яка полягала в тому, що кожний комендант, до сотні включно, мав скликати у своєму районі всіх сільських старостів (війтів) і їм коротко пояснити, що ми є армія без держави і рідного свого запілля, і тому змушені реквірувати, а реквізиція хочби яка справедлива, не може бути правильно переведена, бо ми не знаємо ні людей ні обставин, не знаємо хто, що і скільки може дати? Тому, щоб нікого не скривдити, буде найкраще, як самі війти по своїх селах переведуть півдобровільну збірку збіжжя, муки, товщу та м’яса, і зібрані провіянти доставлять до бриґадного складу, чи полкових та курінних провіянтур. Це наше зарядження увінчалось повним успіхом. На протязі двох тижнів бриґадна інтендантура не тільки що доповнила своїх два потяги всяким добром, але і полкові та курінні провіянтури рівнож дещо придбали — «бо галичани хороший народ, їм треба вигодити». Так ми забезпечились у потрібну кількість харчів і не зразили собі населення. В загальному беручи, в Україні, а головно на Херсонщині, було тоді ще подостатком збіжжя й худоби, доказом чого хочби ця обставина, що десь з кінцем грудня 1919 р. сот. Навроцький з доручення начальника корпусної інтендантури, сот. Хробака, закупив був у батюшки з-під Балти аж два ваґони сала, а інтендантура заплатила за них готівкою.
Серед таких турбот прийшов з початком квітня 1920 р. приказ зі штабу 14-тої совєтської армії такого змісту: «3-та Червона Галицька Бриґада має негайно відійти на польський фронт, в район Могилева, на зміну 45-тої совітської дивізії». Пішли в рух приготування і відповідні прикази. Я з сот. Купчанком, начальником оперативного відділу і двома піхотними полками, 8-им і 11-тим, мав зараз завагонуватись і рушити на фронт, а майор Льобковіц з пор. Арієм, як помічником, мав удатись на залізничу станцію Вапнярка і звідтам дириґувати дальшими бригадними транспортами — артилерії, полку кавалерії, 2-го полку піхоти, провіянтури і шпиталю та наладнати зв’язок між фронтовими частинами і запіллям щодо достави харчів і муніції. Пішла жвава підготовка по всіх частинах. Хворі та знеможені стрільці й старшини ніяк не хотіли залишатись у шпиталі під большевиками і масово голосились до своїх частин на фронт. Бойовий стан бриґади зростав з кожним днем і дався відчути великий брак крісів та крісової муніції, чого большевики не хотіли чи не могли нам дати, обіцюючи, що це все дістанемо аж на фронті. Так приготовившись, ми рушили в дорогу, на фронт.