Друга частина
Мої особисті завваги до побуту УГА в Галичині і на Східній Україні
Прорив Кам’янець-Подільського кітла і заняття Києва вказують нам наглядно, що може зробити збірне зусилля, сміле рішення та об’єднаний фаховий й енергійний провід! Обезсилені морально і матеріяльно обі українські армії — Наддніпрянська і Галицька, стають боєздатними і з безвиглядно-розпучливого положення проривають Кам’янець-По-дільський котел, здобувають Проскурів і Жмеринку, йдуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня 1919 року.
В поході на Київ УГА відограла головну і децидуючу ролю. Як доказ хай нам послужать ось такі дані: а) Большевицька стратегія при завоюванні України послуговувалась у великій мірі залізничими шляхами, здовж яких йшли головні їхні сили з бронепотягами, панцерними автами, з масованою артилерією та більшими піхотними з’єднаннями, а менші піхотні загони і кавалерія оперували дещо дальше, обабіч залізничих доріг. Такими залізничими магістралями в районі УГА були дві залізничі лінії: Волочиська — Проскурів — Жмеринка — Вінниця — Козятин — Хвастів — Київ та Волочиська — Проскурів— Староконстянтинів — Шепетівка — Коростень, і тут прийшлось УГА воювати з головними большевицькими силами, б) Дотичні прикази Штабу Дієвої Армії і Начальної Команди УГА та Штабу Головного Отамана ч. 4 з 12. 8. 1919 р. і згідно з тими приказами важніші офензивні бої, як пролом Кам’янець-Подільського кітла, заняття Проскурова, Жмеринки та Вінниці, які то бої звели спільним зусиллям наддніпрянські і галицькі частини, потім, важкі бої вже самої УГА, як здобуття Калинівки, Бердичева, Житомира, Козятина, Хвастова, — пролом останньої оборонної большевицької лінії: Боярка — Глеваха — Васильків та світле зайняття столиці, як завершення цих боїв. Це був тріюмф дисципліни і боєздатности УГА.
Події в самому Києві й досі не вияснені. Події ці в більшості заплутані і представлені тенденційно, а то й фальшиво, наслідком чого прийнялась опінія, що галичани з генералом Кравсом спричиї или т. зв. київську катастрофу, тобто видачу Києва денікінцям без бою, що не є згідне з правдою. Тому я, як учасник тих подій в Києві, уважаю своїм обов’язком представити їх так, як вони на моєму відті_нку і в моєму обсягу діяння відбувались. Штаб Головного Отамана Петлюри і його уряд знали добре, що при розвою нашої офензиви на Київ, мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з денікінцями, проте нічого позитивного в цій справі не зробили і не дали арміям ясник приказів — битись чи миритись? Отже не галичани ані генерал Кравс були спричин^иками видачі Києва денікінцям без бою, а спричинив цю видачу Штаб Гол. Отамана, чи його уряд своїм зарядженням, виданим до обох наших армій, наддніпрянської і галицької — «В ніякому випадку не входити в бойові сутички з денікінцями, а при зустрічі з ними, тільки переговорювати щодо усталення демаркаційної лінії обопільних бойових дій, їхніх і наших, в напрямі Києва». Це зарядження вказувало нам, що денікінці тоді не були нашим ворогом, а радше були тихим союзником у поборюванні большевиків. Цей нефортунний приказ Штабу Гол. Отамана фактично обеззброїв обі наші армії, бо їм наказано не битись, а переговорювати! Це наглядно показалось уже в самому Києві, де вийшли ще два доповняючі прикази в тому самому дусі, а саме: приказ щодо парадного в’їзду Гол. Отамана до Києва, виданий вночі з 30 серпня 1919 р. і приказ шодо відкликання цього парадного в’їзду та обсади Києва, виданий ранком (год. 5-та) 31 серпня 1919 р. з виразним натиском — «обсадити, але не стріляти». Генерала Кравса в тому часі в Києві не було, а заступав його полк. Арнольд Вольф, комендант ІІ-го корпусу. Ген. Кравс мав бути у Хвастові, чи десь у постою Гол.