Выбрать главу

Бадьоро держалась Галицька Армія! Через цілих дев’ять м: сяців йшли завзяті бої в Галичині, офензивні й дефензивні, з модерно узброєною Антантою польською армією за Львів, Городок Ягайлонський, Судову Вишню, Перемишль, Рудки, Хирів, Ягольницю, Чортків, Теребовлю, Нижнів, Тернопіль, Бережани і т. д., аж поки виснажена боями і непіддержана як слід своїм запіллям, не маючи зброї ні муніції, була змушена перейти річку Збруч та получитись з східньо-українською Дієвою Армією до дальших важких боїв, але вже за Соборну, Самостійну Українську Державу.

Опинившись на Східній Україні, УГА стала армією без певного запілля і тимсамим була здана на власні сили, ще більше ніж в Галичині. Її чисельний склад виносив: 85.000 вояків, 550 скорострілів і 160 гармат. Наддніпрянська армія не могла прийти її з більшою поміччю, бо й сама найшлась без свого запілля, на малім клаптику української землі, довкола Кам’янця-Подільського. Вже в перших днях побуту УГА за Збручем дався відчути великий брак харчів, у першій мірі хліба, і треба було знайти спосіб, як їх роздобути. В тій цілі Начальна Команда (генерал Тарнавський від 6. 7. до 8. 11. 1919) покликав до життя нову військову організацію т. зв. Етап Армії під командою полковника Гната Стефанова, яка в районі розташування УГА, мала зайнятись заготівлею харчів, паші, муніції, мундурів і санітарного виряду, мала збирати й молотити на хліб збіжжя, мала улаштовували варстати для направи зброї, мундурів й обуви та мала зорганізувати етапні військові шпиталі з переходовими станицями для виздоровців. Таке зорганізування УГА причинилось в значній мірі до чисельного розросту й тому прийнялась у нас поговірка: «Мала Україна і велика армія та Велика Україна і мала армія».

Своїм переходом на Східню Україну УГА причинилась в значній мірі до національно-державницького освідомлення тамошнього населення, а своєю військовою поставою, удачними боями, дисципліною й людянністю, здобула собі загальну прихильність і довір’я. На практиці це відбувалось ось так: зайнявши квартири в будь-якому селі, галицький старшина чи стрілець входив спокійно до призначеного йому дому, а знімаючи шапку, чемно поздоровляв: «Слава Ісусу Христу» або «Добрий день» чи «Добрий вечір». Господарі, заскочені таким привітом, дивувались, як це так, москаль (так в українських селах називали вояків), а здоровить по людськи! Приємно вражені й осмілені таким привітом, господарі починали розмову — хто ви такі і звідки, за що воюєте, з ким ідете — з Петлюрою чи проти Петлюри і т. д. Така розмова кінчилась звичайно гостиною — «чим хата багата» і добрі відносини нав’язувались. Зовсім інакше малася справа з большевиками, денікінцями та деякими, ніби своїми повстанцями. Вони впадали до хат з криком вереском та бундючно диктували: «Хазяйн, дай лошадям вівса, сіна чи конюшини, а ти хозяйка роби яєшню, жар куріцу, давай хліб, сало, молоко, масло і т. д.». На випадок відмови грозили побиттям чи розстрілом, стріляли на пострах та грабили, що попало. Такі революційні загони, а то й армії, бушували по Україні та несли з собою страх і сваволю. Тому з приходом УГА на Східню Україну симпатії місцевого населення відразу стали по її стороні. Армія ця, зорганізована на німецько-австрійський лад, своєю військовою поставою й удачними боями здобула собі загальне признання й прихильність широких мас, а її дисципліна була впрост подиву гідна! Як приклад хай нам послужить ось така маловажна але замітна подія: по переході за річку Збруч 16 липня 1919 р. мій курінь, відпочивав на узгір’ї в тіні великого вишневого саду, чекаючи дальших наказів. Дерева були обильно обліплені спілими, сочистими вишнями. Перемучені й спрагнені стрільці споглядали на сад з неописаною жадобою заспокоїти спрагу, але ніхто не важився зірвати хочби одну вишню, бо був гострий приказ — «не рушити чужої власносте»! Всі дотичні прикази ми виконували в сто відсотках. Тому не диво, що українські селяни до нас горнулись, нам помагали, а під час тифозної пошести приміщували нас у своїх хатах. Самі заражувались, хорували і вмирали, а нами опікувались, переховували в себе і доглядали. Серцем відчули, що ми свої. Ми прийшли на Східню Україну, як зненавиджені «австріяки», а відійшли як свої й рідні!

Щодо моєї особи, то й досі не знаю, чому саме мене в тих важких і прикрих часах, назначено комендантом 3-тої червоної галицької бриґади (бувшого ІІІ-го корпусу) на місце генерала Кравса? Я ж був собі звичайним сірим старшиною-фронтовиком, як кажуть незлим, але без жадних партійних зв’язків та без вищих військових кваліфікацій і на пост коменданта корпусу не надавався. До того, в часі приходу большевиків, я лежав непритомний в тифозній гарячці. Підозріваю, що до мого назначения комендантом причинилась загальна опінія доброго вояка-фронтовика і рекомендації ген. Кравса та сот. Хробака. Мої переживання під большевиками на пості коменданта 3-тої червоної галицької бриґади належать до найтяжчих у моєму житті, а користь з того хіба така, що я раз на все вилічився з т. зв. «війтівства», себто зі стремління бути на провідному становищі.